— Там, де підпалюється, — пробурмотів він. — Я знаю.
Том видав якийсь горловий звук і погладив свої вуса кісточками пальців, немовби прикриваючи усмішку.
Елудра пирхнула.
— Де підпалюється. Так. Не стійте близько біля кожного з них. Але, коли використовуєте найбільші, — тікайте, щойно підпаливши шнур. Докумекали? — Вона жваво згорнула тканину. — Ви можете продати це, якщо захочете, — або використати. Пам’ятайте: ніколи не кладіть їх близько до вогню. Інакше вони усі вибухнуть. Така кількість достеменно здатна зруйнувати будинок. — Вона завагалася, поки зав’язувала мотузки, а тоді додала: — І останнє, про що ви, можливо, чули. Не намагайтеся розрізати котрийсь із них: лише справжні дурні роблять це, аби побачити, що всередині. Іноді, коли те, що всередині, поєднується з повітрям, воно вибухає і без вогню. Тобі може відірвати пальці, чи навіть руку.
— Я це вже чув, — сухо мовив Мет.
Вона похмуро поглянула на нього, немовби розмірковуючи, чи зробить він це попри все, — а тоді врешті підштовхнула згорток до нього.
— Ось. А зараз я маю йти — перш ніж це козлине кодло прокинеться. — Дивлячись крізь прочинені двері на дощ, вона зітхнула. — Можливо, я знайду інше місце, сухіше. Думаю поїхати завтра до Луґарда. Ці свині, — вони ж очікуватимуть, що я рушу до Кеймліна, так?
До Луґарда навіть далі, ніж до Кеймліна, — і Мет раптом згадав той черствий окраєць хліба. І вона казала, що в неї немає грошей. На феєрверки вона не купить їжі, поки не знайде когось, хто зможе їх собі дозволити. За цей час вона навіть не поглянула на золото й срібло, що висипалось з його кишень, коли він упав; воно мерехтіло й виблискувало серед соломи у світлі ліхтаря. Ах, Світло, не можу ж я відпустити її голодною. Він назбирав стільки монет, скільки встиг похапцем.
— Ем... Елудро? У мене багато, — ви бачите? Гадаю, можливо... — Він простягнув їй монети. — Я завжди можу виграти ще.
Вона завмерла з плащем на одному плечі, тоді всміхнулася до Тома й накинула іншу частину плаща.
— Він ще молодий, так?
— Молодий, — погодився Том. — І не такий поганий, як би йому хотілося про себе думати. Інколи не такий.
Піднявши голоблі свого візка, Елудра розвернулася й рушила до дверей, копнувши Таммуза під ребра, коли проходила повз. Непритомний застогнав.
— Я хотів би дещо дізнатися, Елудро, — сказав Том.—Як ви так швидко запалили ліхтар у темряві?
Зупинившись у дверях, вона озирнулася й всміхнулася.
— Ви хочете, щоб я розповіла усі свої таємниці? Я вдячна, — але не закохана. Цю таємницю, яку не знає навіть гільдія, я винайшла сама. Я вже багато розповіла. Коли знатиму, як змусити їх працювати правильно, — і працювати лише тоді, коли я цього схочу, — з тими паличками мені поталанить.
Налігши всією своєю вагою на голоблі, вона витягла візок під дощ, і її проковтнула ніч.
— Палички? — сказав Мет. Він подумав, чи не з дурицею вона в голові.
Таммуз знову застогнав.
— Краще нам зробити, як вона, хлопче, — сказав Том. — Інакше доведеться обирати між перерізаними чотирма горлянками й кількаденним виправдуванням перед королівською гвардією. Ці схожі на таких, котрі від злості нацькують на нас гвардійців. Гадаю, у них достатньо приводів для злості.
Один з приятелів Таммуза смикнувся, немов прийшовши до тями, і пробурмотів щось невиразне.
Вони вже зібрали всі свої речі й осідлали коней, коли Таммуз став рачки, звісивши голову, й інші теж почали рухатися й стогнати.
Підвівшись у сідлі, Мет поглянув на дощ надворі крізь прочинені двері, — той припустив іще дужче, ніж раніше.
— Клятий герой, — сказав він. — Томе, якщо я коли-небудь знову збиратимусь геройствувати, вдар мене.
— А як би ти вчинив інакше?
Мет спохмурнів; тоді натяг каптур, розправив поділ свого плаща поверх товстого сувою, що лежав за високою спинкою його сідла. Попри те, що вони у промасленій тканині, невеличкий захист від дощу їм не завадить.
— Просто вдар мене!
Він пнув свого коня межи ребра й припустив галопом у дощову ніч.
РОЗДІЛ 41
КЛЯТВА МИСЛИВЦЯ
Коли «Сніжний гусак» наближався до довгих кам’яних доків Ілліана, вітрила вже були згорнуті й корабель рухався лише завдяки веслам;
Перрин стояв біля корми, спостерігаючи за безміром довгоногих птахів, які блукали високою болотяною травою, що практично оточила велику пристань. Він розпізнав також невеликих білих журавлів — і міг здогадатися про присутність їхніх значно більших, блакитних родичів; проте багатьох чубатих птахів — з червоним пір’ям, чи з рожевим, деяких — з пласким дзьобом, ширшим від качиного — він узагалі не впізнавав. Дюжина різновидів чайок неслася в повітрі чи ширяла в небі над пристанню, а чорна пташка з довгим гострим дзьобом ковзала над поверхнею води й піддзьобком робила в ній борозну. Кораблі у три, а то й в чотири рази довші від «Сніжного гусака» стояли заякорені по всій довжині пристані; одні чекали своєї черги до доків, інші — припливу, що дозволив би їм відплисти за довгий хвилеріз. Маленькі рибальські човни стояли поблизу болота, у протоках, що зміїлися в ньому; у кожному човні двоє чи троє чоловіків тягли сіті на довгих жердинах, що звисали з кожного боку човна.