Кілька днів тому Перрин почув, як Морейн запитала Лана крижаним голосом, що його так розважило.
— Я ніколи не сміявся б над тобою, Морейн Седай, — спокійно відповів він, — але якщо ти справді хочеш відіслати мене до Мірель, то я мушу звикати до усмішок. Я чув, що Мірель жартує зі своїми Охоронцями. Ґайдін повинен усміхатися жартам тих, із ким він пов’язаний; ти часто говориш дотепи, над якими я сміюся, — чи не так? Тож, напевно, мені краще залишитися з тобою.
Морейн кинула на нього такий погляд, який пришпилив би будь-якого іншого чоловіка до щогли, але Охоронець навіть не кліпнув. Поряд з Ланом холодна сталь стала б схожою на олово.
Екіпаж виконував свою роботу у цілковитій тиші, коли Морейн і Зарін лишались на палубі разом. Капітан Аддара схилив голову набік і мав такий вигляд, наче слухав щось, чого не хотів чути. Він віддавав накази пошепки, а не криком, як робив це спочатку. Усі тепер знали, що Морейн — Айз Седай і що вона незадоволена тим, що всім про це відомо. Перрин дозволив себе втягнути в одну суперечку із Зарін, і він точно не пригадував, хто перший з них вигукнув слово «Айз Седай», але тепер це було відомо всьому екіпажу. Клята жінка! Він не знав, кого мав на увазі: Морейн чи Зарін. Якщо вона — сокіл, хто тоді буде яструбом1? Виходить, на мене зваляться дві такі жінки? Світло! Вона не сокіл, — от і все на цьому! Єдино хорошим в усій цій ситуації було те, що через злість Айз Седай жоден член екіпажу й двічі не подивився йому в очі.
Лояла поки ніде не було видно. Оґір залишався у своїй задушливій каюті щоразу, коли Морейн і Зарін опинялися нагорі разом — він казав, що працює над записами. Лоял виходив на палубу тільки вночі, щоб покурити люльку. Перрин не розумів, як він може переносити спеку; вже краще бути нагорі з Морейн і Зарін, аніж унизу.
Хлопець зітхнув, продовжуючи дивитися на Ілліан. Місто, до якого наближався корабель, було здоровенним — таким же великим, як Кайрен і Кеймлін, лише два міста, які він бачив за своє життя. Воно поставало з болота, що простягалося довкола на милі, — немов рівнина з трав’янистими хвилями. Ілліан узагалі не мав стін, і здавалося, що у ньому є лише вежі й палаци. Всі будівлі були споруджені зі світлого каменю; деякі, схоже, були ще й тиньковані, а камінь різнився кольорами: білий, сірий, рудуватий — і навіть із невиразними відтінками зеленого. Черепичні дахи будинків виблискували на сонці найрізноманітнішими барвами. Довгі доки були заповнені безліччю кораблів, більшість яких затьмарювала «Сніжного іусака»; на них тривала метушня із завантаженням і вивантаженням товару. Далеко, наприкінці міста, розташувалися корабельні, де стояли великі кораблі, що були на різних етапах будівництва: від остовів з товстими дерев’яними ребрами до майже готових вислизнути в гавань.
Можливо, Ілліан був достатньо великим, щоби тримати вовків на відстані. Вони точно не полювали на цих болотах. «Сніжний гусак» обігнав вовків, що слідували за ним горами. Перрин обережно потягнувся до них зараз, але нічого не відчув. Незвичне відчуття порожнечі було тим, чого він прагнув. Його сни були тільки його — переважно — ще з тієї, першої ночі. Морейн запитувала про них холодним голосом, і він казав правду. Двічі він опинявся в тих дивних вовчих снах, але обидва рази з’являвся Стрибун, що проганяв його зі словами, що він ще надто молодий, надто недосвідчений. Які висновки з цього робила Морейн, він не знав; вона нічого не говорила йому, окрім того, що він мусить бути обачним.
— Я це знаю, — бурмотів він. Перрин вже почав звикати до того, що Стрибун хоч і мертвий, але живий, — принаймні у вовчих снах. Він чув, як позаду нього капітан Адарра човгав чоботами й бурмотів щось, не наважуючись говорити гучно.
Швартові канати кинули на берег. Поки їх обмотували довкола кам’яних стовпів на доці, худорлявий капітан заметушився, люто перешіптуючись з екіпажем. Судно мало спеціальний спуск для коней, встановлений так само швидко, як і щойно поставлений трап. Чорний кінь Лана брикався й ледь не зламав підвіс, що його підіймав. Лоялів кудлатий велетень потребував двох.
— Це честь, — прошепотів Адарра до Морейн, коли вона ступила на широкий трап, що вів до доків. — Честь прислужитися вам, Айз Седай.
Жінка зійшла на берег, не поглянувши на нього; її обличчя було сховане глибоким каптуром.
Лоял не з’явився, поки всі не перейшли на док, — навіть коні. Оґір вже гуркотів по трапу, намагаючись одягти свій довгий каптан, хоч його руки тримали сакви, попону, а на одній руці висів плащ.