— Він... Він не хотів... Це була випадковість.
— Випадковість, — мовила вона сухим голосом. Відтак струснула головою і, хряснувши дверима, зникла в хатині.
Перрин глибоко зітхнув і рушив униз, до вогнищ, де готували їжу. Ранд й Айз Седай знов сперечатимуться вранці, чи й навіть вже цієї ночі.
Пів дюжини дерев лежали на схилах западини, вирвані з коренями, обліпленими грудками ґрунту. Слід прим’ятої й пошарпаної землі вів до берега річки, де тепер лежав валун. Одна з хижок на протилежному схилі зруйнувалася від землетрусу, і тепер більшість шайнарців метушилися довкола, відбудовуючи її. Лоял був з ними. Оґір здатен підняти колоду, яка не до снаги і чотирьом чоловікам. Раз у раз долинали прокльони Уно.
Мін стояла біля багаття, помішуючи вариво в казані. Її обличчя випромінювало роздратування. На щоці дівчини проступав невеличкий синець, а в повітрі тхнуло паленим м’ясом.
— Ненавиджу готувати, — промовила вона і з сумнівом зазирнула в казан. — Якщо щось піде не так, — це буде не моя провина. Через Ранда половина вилилася у вогонь. Яке він має право підкидати нас, немов мішки із зерном? — Вона потерла себе ззаду, нижче талії, й скривилась. — Коли я доберуся до нього, то відгамселю так, що він ніколи цього не забуде.
Вона замахнулась дерев’яною ложкою на Перрина, наче збиралася почати з нього.
— Хтось постраждав?
— Тільки якщо зважати на синці, — сказала дівчина насуплено. — Спочатку всі розгубилися. Потім побачили Морейн, що вдивлялася в Рандів сховок, — тож усі зрозуміли, що це його рук справа. Якщо Дракон хоче звалити гори на наші голови, — значить, Дракон має на те поважну причину. Якщо він скаже їм здерти із себе шкіру й танцювати на своїх кістках, — вони також вважатимуть, що і на це є причина.
Вона гмикнула й постукала ложкою по краю казанка.
Перрин озирнувся на хатину Морейн. Якби з Леєю щось трапилося, якби вона померла, Айз Седай не змогла б ось так просто повернутися досередини. Відчуття очікування досі тяжіло над ними. Хай там як, а цього ще не сталося.
— Мін, тобі краще піти. Вранці одразу ж покинеш це місце. Я дам тобі трохи срібла, а Морейн подбає про те, щоб ти перетнула прохід разом з торговцями з Ґелдану. Ти й оком не змигнеш, як опинишся в Бейрлоні.
Дівчина дивилася на нього так пильно, аж поки він не почав думати, що сказав щось не те. Врешті вона відповіла:
— Як мило з твого боку, Перрине! Я залишусь тут.
— Я гадав, ти хочеш піти. Тобі ж не подобалося стовбичити тут.
— Якось я знала одну стару ілліанку, — повільно мовила дівчина. — Коли та була юною, її мати влаштувала їй шлюб з чоловіком, якого вона ніколи до того не бачила. Інколи так чинять в Ілліані. Вона казала, що перші п’ять років навісніла, а наступні п’ять намагалася зробити його життя нестерпним, — та ще й так, щоб він не зрозумів, хто винен. Тільки кілька років по тому, коли він помирав, вона зрозуміла, що цей чоловік насправді був коханням усього її життя.
— Не розумію. До чого тут це?
Погляд Мін ясно сказав, що він і не намагався зрозуміти сказане нею, — але її голос пом’якшав:
— Якщо доля робить вибір замість тебе, це не означає, що цей вибір — поганий. Навіть якщо ти впевнений, що нізащо б цього не обрав. «Краще десять днів любові, аніж роки жалів», — процитувала вона.
— Тепер я розумію ще менше, — сказав він. — Ти не повинна тут залишатися, якщо не хочеш цього.
Дівчина поклала ложку на рогатку, встромлену в землю, потім несподівано стала навшпиньки й поцілувала Перрина в щоку.
— Ти добра людина, Перрине Айбара. Навіть якщо нічогісінько не розумієш.
Перрин розіублено глипнув на неї. Шкода, що Ранд був не при тямі, — чи що Мета тут не було. Йому завжди складно давалося спілкування з дівчатами, — а от Ранд знав, що робити. Як і Мет; багато хто з дівчат із Емондового Луїу говорили, що він ніколи не подорослішає, — однак Мет завжди знаходив до них підхід.
— А ти, Перрине, хотів би повернутися додому?
— Дуже, — палко мовив юнак. —Але я... Мабуть, я не можу. Ще ні. — Він подивився в бік долини, де зараз був Ранд. Схоже, ми з тобою пов’язані, — правда, Ранде? — А може, й ніколи.
Йому здалося, що він сказав це так тихо, що Мін і не почула, — але погляд дівчини був сповнений співчуття. І розуміння.
Юнак почув тихі кроки позаду себе, тож озирнувся й поглянув на хатину Морейн. Дві постаті спускалися крізь густі сутінки. Жінка була стрункою і йшла граційно навіть по твердій похилій поверхні. Чоловік, на голову вищий за неї, повернув у напрямку шайнарців, що відбудовували хатину. Навіть гостре око Перрина не могло чітко розгледіти постать, яка то зовсім зникала, то знову з’являлася на середині кроку. Обриси рук і ніг незнайомця наче розчинялися в ночі, чи їх звіював вітер. Плащ Лана робив його статуру ще кремезнішою; меншою постаттю однозначно була Морейн.