Перрин змусив себе прикусити язика, — і вирішив не роззиратися так відверто довкола.
Здавалося, ніхто не сприймав Лояла як щось незвичайне. Кілька людей затримали на ньому погляд, і кілька малих дітей бігли за ними деякий час, — але виявилося, що в Ілліані всі знали, хто такі оґіри. Ніхто також не помічав ні спеки, ні вологості.
Цього разу Лоял, схоже, не був задоволений такою зустріччю. Його довгі брови звисли аж до щік, вуха зів’яли, — хоча Перрин не був упевнений, що це не через повітря. Його власна сорочка прилипла до тіла через піт і вологість.
— Ти боїшся, що зустрінеш іншого оґіра тут, Лояле? — спитав він. Перрин відчув, як Зарін заворушилась позаду, й прокляв свій язик. Він хотів, щоб дівчина знала навіть менше від того, що збиралася їй розповісти Морейн. Тоді, можливо, їй стане нудно, і вона піде. Якщо Морейн дозволить їй тепер піти. Згоріти мені, я не хочу, щоб якийсь клятий сокіл сидів у мене на плечі, навіть якщо він гарненький.
Лоял кивнув.
— Наші каменярі інколи приходять сюди. — Він говорив тихо не лише як на оґіра, а й загалом. Навіть Перрин ледь чув його. — Зі стеддінга ІПанґтай, маю на увазі. Ті, хто збудували частину Ілліана — палац Асамблеї, Великий зал Ради та дещо інше — були каменярами з мого стеддінгу, і їх інколи привозять сюди, якщо потрібно щось відремонтувати. Перрине, якщо тут будуть оґіри, вони захочуть, щоб я повернувся до стеддінлу. Я мав би подумати про це раніше. Це місце тривожить мене, Перрине. — Його вуха нервово заворушилися.
Перрин під’їхав ближче й поплескав Лояла по плечу. Для цього йому довелося витягтися вгору і піднести руку вище голови. Пам’ятаючи про Зарін позаду, він обережно підбирав слова.
— Лояле, я впевнений, що Морейн не дозволить їм забрати тебе. Ти з нами вже давно, і, схоже, вона хоче, аби ти був з нами. Вона не віддасть тебе, Лояле.
Чому ні ? раптом спало йому на думку. Вона взяла мене, бо думає, що я можу бути важливим для Ранда, — і, можливо, для того, щоб я не розповів комусь того, що знаю. Може, вона і його не відпускає через це.
— Звісно, не відпустить, — сказав Лоял уже голосніше, і його вуха пожвавішали. — Я дуже корисний, врешті-решт. Можливо, доведеться знову мандрувати Шляхами, і тоді їй без мене не обійтися.
Зарін підсунулася ближче до спини Перрина, і він похитав головою, намагаючись зловити очі Лояла. Але Лоял не дивився на нього. Здавалося, він тільки зараз почув, що сказав, і кінчики його вух трохи загнулися.
— Сподіваюся, цього не станеться. — Оґір обвів поглядом місто, і його вуха зовсім опустилися. — Не подобається мені це місце, Перрине.
Морейн під’їхала ближче до Лана і щось тихо прошепотіла, але Перрин зміг вловити лише частину її слів:
— Щось не так у місті.
Охоронець кивнув.
Перрин відчув поколювання між плечима. Айз Седай звучала моторошно. Спочатку Лоял, тепер вона. Чого я не помічаю? Сонце сяяло на черепиці дахів і відбивалося від світлих кам’яних стін. Складалося таке враження, що всередині цих будинків холодно. Будівлі були чистими й яскравими, як і люди. Точно, люди.
Спершу він не помітив нічого незвичайного. Чоловіки й жінки прямували у своїх справах, — цілеспрямовано, хоч і повільніше, ніж звикли далеко на півночі. Він думав, що це — через спеку та яскраве сонце. Тоді він побачив помічника пекаря, що біг униз вулицею з великою тацею свіжого хліба, що балансувала на його голові; парубок так скривив обличчя, неначе гарчав. Жінка перед ткацькою майстернею мала такий вигляд, неначе могла б вкусити чоловіка, який тримав яскраві рулони, щоб вона могла їх оглянути. Жонглер на розі стиснув зуби, ненависно дивлячись на людей, що кидали монети в ковпак, який лежав перед ним долі. Не всі мали такий вигляд, — але, здавалося, принаймні кожен п’ятий виявляв злість і зненависть. І, як йому здалося, вони цього навіть не усвідомлювали.
— Що таке? — спитала Зарін. — Ти напружився. Я наче за скелю тримаюся.
— Щось не так, — відповів він. — Не знаю що, але щось не так. — Лоял сумно кивнув і щось пробурмотів про те, як вони змусять його повернутися.
Поки вони рухалися на інший кінець міста, перетинаючи ще безліч мостів, будівлі довкола почали змінюватися. Необроблений світлий камінь тепер траплявся так само часто, як і шліфований. Корчми й склади прийшли на зміну вежам і палацам. Багато чоловіків на вулицях і деякі жінки йшли якось дивно, — покотом; вони всі були босоногі, що уподібнювало їх до матросів. У повітрі стояв сильний запах смоли й конопель; також пахло деревом, як свіжозрубаним, так і обробленим, — а найдужче було чути кислий запах боліт. Запах каналів теж змінився, і це змусило Перрина зморщити носа. Нічні горщики, подумав він. Нічні горщики й старі вбиральні. Йому стало млосно.