— Стежки Тіні заплутані, — сказала Морейн напружено. — Ми робитимемо, що повинні. Кімнати, Ньєдо. А тоді ми поїмо ту страву.
Перринова кімната була зручнішою, ніж він очікував, побачивши інші кімнати «Борсука». Ліжко було широким, а матрац — м’яким. Двері були зроблені з нахилених рейок, а коли він прочинив вікно, вітерець залетів до кімнати і наповнив її запахом гавані. І ще чимось канальним, — але принаймні стало прохолодніше. Він повісив свій каптан на гачок, поруч із сагайдаком і сокирою, а лук припер у кутку. Все інше він залишив у саквах і попоні. Вночі, мабуть, не вийде відпочити.
Голос Морейн видавався трохи наляканим, — але це ніщо порівняно з тим, коли вона сказала, що їй потрібно буде дещо зробити вночі. Тоді він на мить відчув запах страху, — немов від жінки, яка збиралася засунути руку в гніздо шершнів і роздушити їх голими руками. Що, заради Світла, вона збирається зробити ? Якщо Морейн налякана, у мене мали б жижки труситися.
Але так не було. Він не був нажаханий, чи навіть зляканий. Він відчував... збудження. Готовність до чогось, прагнення того, що мало статися. Він впізнав ці відчуття. Це те, що відчуває вовк перед боєм. Згоріти мені, краще б я боявся!
Коли юнак спустився вниз, там уже був Лоял. Ньєда приготувала для них великий стіл, поруч з яким стояли стільці з драбинчастими спинками замість лав. Вона навіть знайшла велике крісло, що підійшло для Лояла. В іншому кінці кімнати дівчина співала пісню про багатого торговця, що якимось дивовижним чином втратив упряжку коней і чомусь вирішив тягти свою карету сам. Чоловіки довкола неї реготали. Визирнувши у вікно, Перрин побачив, що надворі уже темно; темрява прийшла швидше, ніж він очікував; у повітрі пахло наближенням дощу.
— Ця корчма має кімнату для оґіра, — сказав Лоял, коли Перрин сів. — Певно, кожна корчма в Ілліані має таку в надії на клієнта-оґіра, коли приїжджають каменярі. Ньєда переконана, що завдяки цьому їй поталанить, —• від того, що оґір під її дахом. Не думаю, що їх багато. Каменярі завжди намагаються бути разом, коли виходять працювати у зовнішньому світі. Люди надто неспокійні, і старійшини завжди бояться, що хтось спалахне й покладе довге руків’я на свою сокиру.
Він поглянув на чоловіків довкола співачки, наче запідозрив їх у цьому. Потім знов опустив очі. Багатий торговець досі втрачав карету, і це ще більше смішило чоловіків.
— Ти з’ясував, чи були оґіри зі стеддін/у Шанґтай в Ілліані?
— Були, — але Ньєда сказала, що вони пішли упродовж зими. Вона сказала, що вони не закінчили роботу. І я цього не розумію. Каменярі не полишають свою роботу, — хіба якщо тільки їм не заплатять, — а Ньєда сказала, що їм платили. Одного ранку вони просто щезли; хтось бачив, як вони спускалися дамбою Маредо посеред ночі. Перрине, не подобається мені це місто. Не знаю чому, але я почуваюся некомфортно.
— Оґіри, — сказала Морейн, — чутливі до певних речей. — Вона все ще приховувала своє обличчя, але Ньєда, схоже, вже відправила когось, хто придбав їй цей легкий плащ з темно-синього льону. Він більше не відчував запаху страху, але голос її був напруженим. Лан підсунув їй крісло; його погляд був стурбованим.
Зарін спустилася останньою, прочісуючи пальцями щойно вимите волосся. Її трав’яний аромат став сильнішим. Вона подивилася на тарелю, котру поставила перед нею Ньєда, і пробурмотіла до себе:
— Ненавиджу рибу.
Повна жінка привезла всю їжу на маленькому візку з поличками; місцями він був запилений, наче вона квапливо витягла його з підвалу на честь Морейн. Тарілки з порцеляни Морського народу були де-не-де зазублені.
— Іж, — сказала Морейн, дивлячись просто на Зарін. — Пам’ятай, що кожна твоя трапеза може бути останньою. Ти обрала подорож з нами, — тож зараз ти їстимеш рибу. А завтра, можливо, помреш.
Перрин не впізнавав цю округлу білу рибу з червоними смугами, — але пахла вона смачно. Він виделкою поклав дві рибини у свою тарілку й усміхнувся Зарін з повним ротом. Смакувало добре, але було трохи гостро. їж свою гидку рибку, соколе, подумав він. Йому здалося, що Зарін подивилась на нього так, мовби хотіла вкусити.
— Бажаєте, щоб дівчина не співала, майстрине Марі? — спитала Ньєда. Вона поставила на стіл миски з бобами і з якоюсь твердою жовтою кашею. — Щоб ви могли поїсти в тиші?
Дивлячись на свою тарілку, Морейн немовби не чула її.
Лан якийсь час слухав пісню — торговець вже загубив одне за одним свою карету, плащ, черевики, золото, решту одягу, і тепер йому доводилося змагатися за обід зі свинею — і похитав головою.
— Вона не заважатиме нам, — сказав він і, здавалося, трохи всміхнувся, перш ніж подивитися на Морейн. Тоді до нього повернулася тривога.