— Що не так? — сказала Зарін. Вона не зважала на рибу. — Я знаю, щось не так. Я не бачила такого виразу обличчя у вас, кам’янолиций, від першої нашої зустрічі.
— Жодних питань! — відрізала Морейн. — Ти знатимеш лише те, що я тобі скажу, — і не більше!
— То що ви скажете мені? — допитувалася Зарін.
Айз Седай усміхнулася.
— їж свою рибу.
Після цього вечеря пройшла у цілковитій тиші, — якщо не зважати на пісні, що лунали через кімнату. Наступна була про багатого чоловіка, якого, не зважаючи на його пихатість, раз по раз обманювали дружина й донька; ще одна була про жінку, що вирішила прогулятися оголеною; і ще одна — про коваля, що підкував себе, а не коня. Від останньої Зарін ледь не задихнулася від сміху, до такої міри забувшись, що відкусила шматок риби — і раптом скривилася так, наче поклала грязюку в рот.
Я не сміятимуся з неї, подумав Перрин. Який би дурнуватий вигляд вона не мала, я покажу їй хороші манери.
— Вона чудово смакує, чи не так?
Зарін кисло подивилася на нього, а Морейн спохмурніла від того, що хтось перервав її думки. На цьому розмови й закінчилися.
Ньєда прибрала страви й поставила на стіл багато різних сирів, коли Перрин відчув якийсь огидний сморід, від якого волосся заворушилося на потилиці. Це був запах чогось, чого не повинно було бути, — і раніше він відчував його вже двічі. Юнак стурбовано оглянув залу.
Дівчина досі співала для купки слухачів; якісь чоловіки брели від дверей; Білі все ще спирався на стінку, притупуючи ногою у ритмі мелодії. Ньєда погладила своє закручене волосся і, подивившись на кімнату, розвернулася, щоб відкотити візок геть.
Він оглянув свою компанію. Лоял, як і передбачалося, витягнув книжку з кишені плаща і, схоже, забув, де він перебуває. Зарін відсторонено скотила шматочок сиру в кульку й зиркала спершу на Перрина, тоді на Морейн, тоді знов на нього, — але намагалася вдавати, що цього не робить. Утім, насправді ж його цікавили Морейн і Лан. Вони могли б відчути мерддра-ала, чи траллока, чи будь-яке породження Тіні на відстані кількох сотень кроків, однак Айз Седай з відсутнім виглядом дивилася на стіл перед нею, а Охоронець, спостерігаючи за нею, різав шматок жовтого сиру. Однак запах чогось лихого був тут, як і тоді в Джаррі та на кордоні Ремена, — але цього разу він не минався. Здавалося, він доносився із загальної зали.
Перрин знову оглянув кімнату. Білі підпирав стіну, якісь чоловіки перетинали кімнату, дівчина співала на столі, чоловіки реготали довкола неї. Чоловіки, що перетинають кімнату1? Він похмуро подивився на них. Шість чоловіків зі звичайними обличчями прямували до місця, де він сидів. Дуже типові обличчя. Тільки-но він вирішив знову оглянути обличчя чоловіків, які слухали дівчину, як раптом зрозумів, що цей жахливий сморід чогось лихого йшов від цих шести. Раптом у їхніх руках з’явилися кинджали — так, наче вони зрозуміли, що він їх викрив.
— У них ножі! — загорланив він і кинув у них тацю із сирами.
У загальному залі зчинилася буча: чоловіки закричали, співачка завищала, Ньєда кричала до Білі, — усе змішалося докупи. Лан зірвався на ноги, у Морейн з рук вирвалась вогняна куля, Лоял схопив своє крісло, мов палицю, а Зарін, лаючись, відстрибнула вбік. Вона теж тримала в руці ніж, але Перрин був надто зайнятий, щоб помічати інших. Ці чоловіки, схоже, дивляться прямо на нього, — а його сокира висить на гачку в його кімнаті.
Він схопив стілець, відірвав від нього товсту ніжку, що була водночас і одним боком драбинчастої спинки, відкинув решту стільця на чоловіків і став перед ними зі своєю довгою палицею. Вони намагалися досягти його голою сталлю — так, наче Лан та інші були лише перешкодами на їхньому шляху. Це був заплутаний клубок, у якому він тільки й міг вибивати клинки з їхніх рук, а його дикі розмахування загрожували Лану, Лоялу та Зарін так само, як і шести нападникам. Краєм ока він побачив Морейн, яка отетеріло стояла з одного боку; усе змішалося у таку купу, що вона не могла щось вчинити ворогам, не ризикуючи завдати шкоди друзям. Жоден із власників ножів не глянув на неї; вона не була перешкодою на шляху до Перрина.
Важко дихаючи, йому вдалося вдарити одного з чоловіків по голові так, що він почув хрускіт кісток, — і раптом Перрин зрозумів, що всі вони вже лежать на підлозі. Йому здавалося, що пройшло не менше чверті години, а то й більше, — але він побачив, що Білі лише зараз розправив плечі й зупинився, дивлячись на шістьох чоловіків, що мертві розтяглися на підлозі. Білі не встиг вступити в бій, як той уже завершився.