Він не знав, чи вдалося Зарін почути його, чи ні; вона нахилялася вперед, щоб почути, і водночас вдавала, що не слухає.
— Тоді вони полювали на Ранда. А тепер — на тебе, ковалю. — На обличчі Охоронця з’явився майже непомітний вираз здивування. А тоді він сказав уже звичайним голосом: —Я піду, роззирнуся довкола, ковалю. Твої очі можуть побачити те, що я пропустив.
Перрин кивнув; якщо Охоронець просив про допомогу, це означало, що він був на межі відчаю.
— Оґіре, твій народ теж бачить краще за інших.
— Ох, так, — мовив Лоял. — Що ж, гадаю, я міг би глянути також. — Його великі круглі очі зосередились на двох Сірих Чоловіках, котрі досі лежали на підлозі. — Думаю, назовні їх більше немає. Як ви гадаєте?
— Що ми шукаємо, кам’янолиций? — спитала Зарін.
Лан дивився на неї якусь мить, а тоді похитав головою, наче вирішив не говорити їй чогось.
— Що-небудь, дівчино. Я знатиму, коли побачу це.
Перрин думав піднятися нагору по свою сокиру, але Охоронець уже рушив до дверей, — і він був без меча. Йому він не потрібен, понуро подумав Перрин. Він майже такий же небезпечний без нього, як і з ним. Він тримав ніжку крісла, коли пішов услід за Ланом. І з полегшенням побачив, що й Зарін все ще тримала ніж у руці.
Густі темні хмари кружляли над головою. На вулиці було темно, наче у пізніх сутінках, і порожньо; схоже, люди вирішили не чекати на дощ. Якийсь чолов’яга біг через міст у нижній частині вулиці; це була єдина людина, яку Перрин побачив, дивлячись у тому напрямку. Віяв вітер, підхоплюючи ганчір’я на нерівній бруківці; він голосно ревів, заганяючи інше сміття під край одного з блоків. Гуркотів і ширився грім.
Перрин насупив носа. У цьому повітрі відчувався запах феєрверків. Ні, не зовсім феєрверків. Пахло паленою сіркою. Чимось таким.
Зарін злегка постукала лезом ножа по ніжці крісла.
— Ти й справді сильний, здорованю. Розламав цей стілець, наче він зроблений з гілок.
Перрин гмикнув. Він зрозумів, що стоїть пряміше, ніж зазвичай, тож навмисно зсутулився. Дурне дівчисько! Зарін тихо засміялася, і він не міг зрозуміти, — випрямитися йому чи залишитися так От дурне! Цього разу він мав на увазі себе. Ти маєш шукати. Але що? Він нічого не бачив, окрім звичайної вулиці; нічого не винюхав, — лише якусь горілу сірку. І Зарін, звісно.
Лоял, схоже, теж розмірковував, що він шукає. Він почухав волохате вухо; оглянув один бік вулиці, тоді — інший, а тоді почухав інше вухо. Потім подивився вгору, на дах корчми.
Лан вийшов з провулка біля корчми й рушив далі вулицею, роззираючись на темні тіні уздовж будинків.
— Можливо, він щось пропустив, — пробурмотів Перрин, хоча в це було важко повірити, й розвернувся до алеї. Він хоче, щоб я шукав, — то я шукатиму. Можливо, він щось таки пропустив.
Лан зупинився внизу вулиці, неподалік від них, вдивляючись у бруківку під ногами. Охоронець рушив назад до корчми, швидко ступаючи, але дивлячись на вулицю поперед себе, мовби слідуючи за чимось. Це щось привело його до сірого кам’яного блоку, — майже до вхідних дверей. Він зупинився там, розглядаючи його верхівку.
Перрин облишив ідею піти провулком донизу — звідти смерділо так само сильно, як і з каналів у цій частині Ілліана, — і натомість підійшов до Лана. Юнак одразу побачив, на що дивиться Охоронець. На кам’яному блоці, вгорі, були витиснені два сліди: наче велетенський собака вперся туди передніми лапами. Запах паленої сірки тут був найдужчий. Але собаки не залишають слідів на камені. Світло, вони не можуть! Він міг розгледіти слід, який відстежував Лан. Собака біг угору вулицею до блока, а тоді повернув й пішов тим слідом, яким прийшов. Залишаючи сліди на камені так, наче це було зоране поле. Але ж вони не можуть!
— Темний гончак, — сказав Лан, і Зарін охнула. Лоял тихо застогнав. По-оґірськи.
— Темний гончак не залишає слідів на бруді, ковалю, і навіть на болоті, — а от каміння для нього інша річ. Але Темних гончаків не бачили на півдні Судних гір ще з часів Траллоцьких війн. Думаю, цей щось винюхував. І тепер, коли знайшов, — повернувся до господаря, щоб доповісти.
Мене'? подумав Перрин. Сірі Чоловіки й Темні гончаки полюють на мене? Це божевілля!
— Ви хочете сказати, що Ньєда мала рацію? — запитала Зарін тремтливим голосом. — Старий Ґрім справді скаче на Дике полювання? Світло! Я завжди думала, що це — лише небилиця.
— Не будь цілковитою дурепою, дівчино, — різко мовив Лан. — Якби Морок звільнився, ми усі бажали б зараз смерті. — Він дивився на нижню частину вулиці, — туди, куди вели сліди. — Однак Темний гончак реальний. Такий же небезпечний, як мерддраал, — але його важче вбити.