— Тепер ви говорите про Потороч, — пробурмотіла Зарін. — Сірі Чоловіки. Поторочі. Темні гончаки. Краще б ти привів мене до Рогу Валіра, фермере. Які ще сюрпризи чекають на мене?
— Жодних питань, — сказав їй Лан. — Ти досі надто мало знаєш, тож Морейн звільнить тебе від клятви, якщо ти пообіцяєш не слідувати за нами. Я прийму цю клятву без неї, і ти зможеш піти зараз. Будь мудрою і погодься.
— Ви не відлякаєте мене, кам’янолиций, — сказала Зарін. — Це не так просто зробити. — Однак голос її звучав перелякано. І запах страху повис у повітрі.
— У мене є питання, — сказав Перрин, — і я хочу почути відповідь. Ви не відчули Темного гончака, Лане, і Морейн також. Чому?
Охоронець деякий час мовчав.
— Відповідь на це питання, ковалю, — врешті похмуро мовив він, — ти чи я, байдуже, — навряд чи захочемо знати. Сподіваюся, відповідь не вб’є нас. Ви троє поспіть, скільки зможете. Сумніваюся, що ми залишимося на ніч в Ілліані, і боюся, що попереду в нас важка дорога.
— Що ви збираєтеся робити? — спитав Перрин.
— Я поїду за Морейн. Розповім їй про Темного гончака, поки той не перегриз їй горло. Вона не буде сердитися на мене за це, — не тоді, коли вона й гадки не має, що гончак був тут.
Перші грубі краплини дощу розбилися об бруківку, коли вони поверталися до корчми. Білі відніс останніх Сірих Чоловіків і підмітав закривавлену тирсу. Темноока дівчина співала сумну пісню про хлопця, що покинув свою кохану. Майстрині Лугган вона б дуже сподобалася.
Лан побіг уперед, — через загальну залу, вгору по сходах. Коли Перрин піднявся на другий поверх, Охоронець уже спускався донизу, поправляючи ремінь, на якому висів меч, а на руці лежав його плащ, що змінює колір, — так, наче Лану було байдуже до того, що його хтось побачить.
— Якщо він вдягне його в місті... — Кудлате волосся Лояла майже злегка почистило стелю, коли він потрусив головою. — Не знаю, чи я змоясу заснути, — але спробую. Сни приємніші, ніж реальність.
Не завжди, Лояле, подумав Перрин, коли оґір ішов коридором.
Зарін, схоже, хотіла залишитися з ним, але він сказав їй іти спати й міцно причинив двері перед її носом. Він неохоче дивився на своє ліжко, коли роздягся до попереку.
— Я повинен з’ясувати, — зітхнув він і заповз у ліжко. На вулиці барабанив дощ і гримів грім. Вітерець ніс над його постіллю дощову прохолоду, але йому не потрібно було жодне покривало, — включно з тим, що лежало в ногах. Остання думка юнака перед сном була про те, що він знову забув засвітити свічку, — тож кімнату оповила пітьма. Необережний. Не можна бути необережним. Необережність зруйнує все.
Сни заполонили його уяву. Темні гончаки переслідують його; він ніколи не бачив їх, але чув їхнє виття. Оманливі й Сірі Чоловіки. Високий худорлявий чоловік знов і знову миготів перед ним у щедро вишитому каптані й черевиках із золотими торочками; майже весь час він тримав щось схоже на меч, що сяяв, як сонце, і тріумфально сміявся. Інколи чоловік сідав на трон, і королі та королеви плазували перед ним. Усе це було дивним, немовби це насправді були не його сни.
Тоді сни змінилися, — і він знав, що тепер опинився у вовчому сні, котрий шукав. Цього разу він сподівався на нього.
Перрин стояв на пологій верхівці високого кам’яного шпилю; вітер розвівав його волосся, приносячи тисячу сухих ароматів і слабкий натяк на воду, сховану десь далеко. На хвильку йому здалося, що його тіло — вовче, і тоді він обмацав себе, щоб переконатися, що він — це він. Перрин був вбраний у свій каптан, бриджі та чоботи; він тримав лук, а на боці висів сагайдак. Сокири не було.
— Стрибуне! Стрибуне, де ти? — Вовк не приходив.
Його оточували скелясті гори, а інші високі шпилі були розділені посушливими рівнинами й нерівними хребтами, а інколи — великим плато зі стрімкими схилами. Щось росло на них, але не густо. Жорстка коротка трава. Кущі, мов дроти, були вкриті колючками, а інші рослини, здавалося, мали шипи навіть на своєму товстому листі. Поодинокі низькорослі дерева гнуло вітром. Однак вовки могли полювати навіть на цих землях.
Поки він вдивлявся в цю грубу землю, круг темряви раптово накрив частину гір; він не міг сказати, чи темрява була просто перед його обличчям, чи на середині шляху до гір, — але, здавалося, він міг бачити крізь неї. Мет трусив гральними кубиками. Його суперник дивився на Мета вогненними очима. Мет, схоже, не бачив чоловіка, але Перрин знав його.
— Мете! — закричав він. — Це Ба’алзамон. Світло, Мете, — ти граєш з Ба’алзамоном!
Мет зробив кидок, і, коли кості закрутилися, видимість погіршилась, а темне місце знову перетворилося на гори.