— Стрибуне! — повільно розвернувся Перрин, роззираючись у всіх напрямках. Юнак подивився навіть у небо — Він тепер може літати! — яке мало випасти дощем на землю, спраглу до води, розташовану далеко за верхів’ям шпиля. — Стрибуне!
Серед хмар утворилася темрява; діра. Еґвейн, Найнів та Елейн дивилися на велику металеву клітку з дверцятами, що підіймалися важкою пружиною. Вони підійшли й разом потягнулися, щоб звільнити здобич. Ґратчасті дверцята рвучко зачинилися за ними. Жінка із заплетеним у кіски волоссям засміялася з них, — а інша, вся в білому, засміялася з неї. Дірка в небі закрилася, і тепер там були лише хмари.
— Стрибуне, де ти? — кликав він. — Ти мені потрібен! Стрибуне!
На вершину шпиля приземлився сивий вовк — так, наче зіскочив із чогось вищого.
Небезпечно. Тебе попереджали, Молодий Бику. Надто молодий. Надто недосвідчений.
— Я маю знати, Стрибуне. Ти казав, що є речі, які я мушу побачити. Я маю побачити більше, дізнатися більше. — Він вагався, думаючи про Мета, про Еґвейн і Найнів, і Елейн. — Я бачив тут дивні речі. Вони реальні?
Відповідь Стрибуна доходила повільно, — чи то вона була надто проста, тому що вовк не розумів, навіщо пояснювати, чи він не знав, як пояснити. Врешті щось таки дійшло.
Те, що реальне, — нереальне. Те, що нереальне, —реальне. Плоть — це сон, а сни мають плоть.
— Це ні про що мені не говорить, Стрибуне. Я не розумію.
Вовк так дивився на нього, наче він сказав, що не розуміє, що вода—мокра.
— Ти сказав, що я мав побачити дещо, і показав мені Ба’алзамона та Ленфір.
Кат Сердець. Мисливиця за Місяцем.
— Чому ти показав мені їх, Стрибуне? Навіщо мені треба було їх побачити?
Останнє полювання близько. Повідомлення сповнили смуток і відчуття невідворотності. Що має статися, те станеться.
— Я не розумію! Останнє полювання? Що це таке? Стрибуне, Сірі Чоловіки хотіли вбити мене сьогодні вночі.
Невмерлі полюють на тебе1?
— Так! Сірі Чоловіки! На мене! А Темний гончак був прямо біля корчми! Я хочу знати, чому вони полюють на мене.
Брати Тіні! Стрибун присів, озираючись в усі боки в очікуванні атаки. Давно було, коли ми бачили Братів Тіні. Ти мусиш піти, Молодий Бику. Дуже небезпечно! Тікай від Братів Тіні!
— Чому вони полюють на мене, Стрибуне? Ти повинен знати. Я знаю, що тобі це відомо!
Тікай, Молодий Бику. Стрибун зірвався на юнака, передніми лапами вдаривши Перрина в груди, відкидаючи його назад, через край. Тікай від Братів Тіні.
Вітер шумів у вухах, коли він падав. Стрибун і вершина шпиля віддалялися від нього.
— Чому, Стрибуне? — кричав він. — Я маю знати чому!
Останнє полювання близько.
Він знав, що розіб’ється. Земля знизу насувалася на нього, і він напружився, очікуючи на нищівний удар, що...
Він здригнувся й прокинувся, втупившись у свічку, що мерехтіла на маленькому столі біля ліжка. Спалах блискавки освітив вікно, і затуркотів грім.
— Що він мав на увазі під Останнім полюванням? — пробелькотів він. Я не засвічував жодних свічок.
— Ти говорив сам із собою. І трусився уві сні.
Він підскочив і лайнувся на себе за те, що не відчув трав’яного аромату в повітрі. Зарін сиділа на стільці біля свічки, — лікті на колінах, підборіддя на кулаках, — і спостерігала за ним.
— Ти та’верен, — сказала вона, немовби рахуючи пункти. — Кам’яно-лиций вважає, що твої дивні очі можуть побачити те, чого не побачив він. Сірі Чоловіки хочуть убити тебе. Ти подорожуєш з Айз Седай, Охоронцем і оґіром. Ти звільняєш аїльця і вбиваєш білоплащників. Хто ти, фермере,_
Відроджений Дракон? — Вона сказала це так, наче це була найбезглуздіша річ, яку вона могла придумати, — однак він ніяково пересмикнувся.
— Хто б ти не був, здорованю, — додала вона, — тобі б не завадило мати трохи більше волосся на грудях.
Він відвернувся, вилаявшись, і натягнув одне з покривал під шию. Світло, через неї я стрибаю, мов жабка на гарячих камінцях. Обличчя Зарін було затінене. Він заледве бачив її, — окрім випадків, коли блискавка крізь вікно освітлювала кімнату; тоді різке світло відкидало свої тіні на її великий ніс та високі вилиці. Раптом він згадав те, що сказала йому Мін: остерігатися вродливої жінки. Коли він побачив Ленфір у вовчому сні, то подумав, що Мін, мабуть, говорила про неї — йому здавалося, що жінки, вродливішої від неї, не існує — але вона була лише уві сні. Зарін сиділа, дивлячись на нього своїми темними розкосими очима, і про щось розмірковувала, щось зважувала.
— Що ти іут робиш? — рішуче запитав він. — Чого тобі треба? Хто ти?
Вона відкинула голову й засміялася.
— Я — Фейлі, фермере, мисливиця за Рогом. А ти думав хто, — дівчина твоєї мрії? Чому ти так підстрибнув? Гадав, ніби я вщипнула тебе?