— Вони далеко, — сказав він. — Вони не наздоженуть нас, якщо ми продовжимо їхати.
— Темні гончаки? — пробурмотіла Зарін. — Вони — це Темні гончаки? Ви впевнені, що це не Дике полювання, Айз Седай?
— Це воно, — відповіла Морейн. — Саме воно.
— Ти ніколи не випередиш Темних гончаків, ковалю, — сказав Лан, — навіть на найшвидших конях. Ти завжди мусиш зустрітися з ними й перемогти, — або ж вони тебе з’їдять.
— Знаєте, а я б міг залишитися в стеддін/у, — сказав Лоял. — Моя мати вже б оженила мене, але це було б непогане життя. Безліч книжок. Не треба було мені виходити назовні.
— Там, — сказала Морейн, вказуючи на високий лисий курган одразу праворуч від них. Довкола нього на двісті кроків не росли дерева, а далі траплялися лише поодинокі. — Ми повинні бачити, як вони наближаються, щоб мати шанс.
Моторошні верески Темних гончаків наближалися, але все ще були далеко.
Лан трохи пришвидшив крок свого коня тепер, коли Морейн обрала місце. Коли вони дерлися нагору, копита тварин стукали об каміння, що вгрузло в багно, і ковзали через мряку. Перрину здавалося, що каміння занадто правильної квадратної форми, щоб бути цілком природним. На вершині вони стали навколо якогось низького, круглого валуна. У небі посеред хмар вигулькнув місяць, і Перрин побачив вивітрене кам’яне обличчя у два кроки завдовжки. Жіноче обличчя, з огляду на довжину волосся. Через дощ здавалося, що вона плаче.
Морейн злізла з коня, вдивляючись у напрямку виття. Вона лишалася в тіні з каптуром на голові, а місяць освітлював краплини дощу на її дощовику.
Лоял підвів свого коня до каменя, а тоді нахилився, щоб розгледіти риси.
— Гадаю, це оґір, — врешті сказав він. — Але це не давній стеддін/\ я б відчув його. Ми всі. І ми були б у безпеці від Друзів Морока.
— На що ти витріщився? — Зарін примружилася до скелі. — Що це? Жінка? Хто?
— Багато народів зростали й вимирали з часів Світотрощі, — сказала Морейн, не обертаючись, — деякі лишили тільки імена на пожовклих сторінках або лінії на подертих картах. Чи залишимо ми щось після себе?
Знову, вже ближче, почулося криваве виття. Перрин спробував розрахувати відстань, — і зрозумів, що Лан мав рацію: кіньми від них було б не втекти. їм недовго залишилося чекати.
— Оґіре, — сказав Лан, — ти з дівчиною триматимеш коней. — Зарін запротестувала, але він направив коня до неї. — Твої ножі не особливо допоможуть зараз, дівчино. — Він витяг свій меч, і його клинок блиснув у місячному світлі. — Навіть це — останній засіб. Здається, їх там десятеро; не один. Ваше завдання — втримати коней, коли вони відчують Темних гончаків. Навіть Мандарб не любить їхнього запаху.
Якщо меч Охоронця не допоможе, значить, і його сокира ні до чого. Перрин відчув щось схоже на полегшення, — навіть якщо це були й Друзі Морока, він не хотів би використовувати сокиру. Хлопець витягнув свій лук без тятиви з-під сідла коня.
— Можливо, він трохи зарадить.
— Спробуй, якщо бажаєш, ковалю, — сказав Лан. — їх нелегко вбити. Можливо, одного ти й уб’єш.
Перрин дістав свіжу тятиву зі своєї торби, намагаючись прикрити її від невеличкого дощу. Бджолиний віск був тонким, тож не міг довго захищати від вологи. Він зафіксував лук ногами і легко зігнув його, закріпивши петлі тятиви в рогових зарубках на кінцях лука. Коли він випростався, то побачив Темних гончаків.
Вони бігли, немов коні в галопі, а коли побачили їх, то пришвидшилися, їх було лише десять — великих силуетів, що бігли серед ночі, прослизаючи між поодинокими деревами. Тоді він витягнув широку стрілу із сагайдака, зачепив її, але не натягнув. Він був далеко не найкращим лучником в Емон-довому Лузі, — хоча серед юнаків лише Ранд стріляв краще.
Він вирішив стріляти, коли вони будуть за триста кроків. Дурень! Ти заледве влучаєш в нерухому мішень на цій відстані. Але якщо я чекатиму, те, як вони рухаються... Він став поруч з Морейн і підняв лук — потрібно лише уявити, що рухомі тіні — це великі собаки — відтягнув гусяче оперення стріли до вуха й відпустив. Хлопець був упевнений, що стріла злилася з найближчою фігурою, але наслідком було лише гарчання. Це не спрацює. Вони наближаться надто швидко! Він натягував уже іншу стрілу. Чому ти нічого не робиш, Морейн ? Перрин уже міг бачити їхні очі, що сяяли, мов срібло; їхні зуби, що відблискували, неначе полірована сталь. Чорні, мов сама ніч, завбільшки з невеликих поні, вони неслися на нього мовчки, прагнучи вбивства. Вітер доніс сморід горілої сірки; коні злякано заіржали, — навіть бойовий Ланів. Щоб тобі згоріти, Айз Седай, — зроби щось! Він вистрелив знову; передній Темний гончак похитнувся, але продовжив бігти. Вони можуть померти! Він ще раз вистрелив, і передній гончак упав, піднявся, тоді знову впав, — але попри це Перрин відчув безнадію. Один впав додолу. Однак інші дев’ять уже здолали дві третини відстані; здавалося, вони бігли ще швидше, немов тіні, що ковзають по землі. Ще одна стріла. Для однієї ще є час, а тоді — сокира. Згоріти тобі, Айз Седай! Він знову натягнув тятиву.