Дорога вела до аркових воріт заввишки футів із двадцять, що стояли відчиненими, але під пильним наглядом гвардійців королеви, вбраних у червоні мундири та блискучі кіраси.
Вартові подивилися на нього й Тома так само, як і на інших; навіть палиця, що лежала вздовж Метового сідла, не привернула їхньої уваги; все, що їм було потрібно, — аби народ продовжував рухатись. І ось вони в’їхали досередини. Тонкі вежі були ще вищими, аніж ті, що височіли на мурах, а білі й золоті куполи сяяли над вулицями, переповненими людьми. Лише за ворітьми дорога ділилася на дві паралельні вулиці, розділені широкою смугою трави й дерев. Пагорби міста підіймалися, немов сходи, до вершини, яка була оточена ще одним муром, сліпучо-білим, як у Тар Балоні, з іще більшою кількістю куполів і веж. Це було середмістя, згадував Мет, — а на вершині найвищого пагорба стояв королівський палац.
— Не будемо зволікати, — сказав він Тому. — Я одразу віднесу лист. — Хлопець поглянув на паланкіни й карети, що прокладали собі шлях крізь натовп; на крамниці з їхніми товарами на прилавках. — Чоловік може заробити золота в цьому місті, Томе, — якщо знайде, де грають в кості чи в карти. — Йому не так щастило в карти, як у кості, але мало хто, окрім знаті й багачів, грав у такі ігри. Тепер знайти б того, хто грає.
Том позіхнув і загорнувся в свій плащ, наче в ковдру.
— Ми їхали всю ніч, хлопче. Для початку пошукаємо якоїсь їжі. В «Благословенні королеви» добре годують. — Він знову позіхнув. — І хороші ліжка.
— Я пам’ятаю, — повільно сказав Мет.
Так, дещо він пам’ятав. Власником корчми був товстий чолов’яга із сивим волоссям, майстер Ґілл. Морейн наздогнала його й Ранда там, коли вони думали, що врешті звільнилися від неї. Тепер вона грає в свою гру з Рандом. Але не зі мною. Більше ні.
— Зустрінемося там, Томе. Я ж казав, що за годину після прибуття спекаюся цього листа, — і я це зроблю. Ти можеш іти.
Том кивнув, розвернув свого коня і, позіхаючи, сказав через плече:
— Не загубися, хлопче. Кеймлін — це велике місто.
І багате. Мет пришпорив свого коня й рушив на залюднену вулицю. Загубитися! Я здатен знайти цю кляту дорогу. Хвороба, схоже, стерла частину його спогадів. Він бачив корчму — її горішні поверхи було видно з дороги, — та вивіску, що скрипіла на вітрі; хлопець пам’ятав, що бачив її раніше. Однак не пам’ятав нічого іншого, що відбулося відтоді. Сотні кроків вулиці могли раптово виринути в пам’яті, — однак все, що було до та після, залишалося таким же таємничим, як кості, котрі трусилися в горнятку.
Навіть з прогалинами в пам’яті він був переконаний, що ніколи не був у середмісті чи у королівському палаці—я б не зміг цього забути! — однак йому не потрібно було згадувати шлях. Вулиці Нового міста — він раптово згадав цю назву; це була частина Кеймліна, що існувала менше двох тисяч років — розбігалися в різні боки, однак головні бульвари вели до середмістя. Гвардійці біля воріт нікого не зупиняли.
За цим білим муром стояли будівлі, що цілком могли б належати Тар Балону. Звивисті вулиці видирались на пагорби, де височіли стрункі вежі; їхні плиткові стіни мерехтіли на сонці сотнями відтінків. Унизу виднілися парки, посаджені так майстерно, що згори видавалися візерунками. Звисока можна було помилуватися й панорамою всього міста, а також пагорбами і лісами, що простягалися ген за його межами. Справді байдуже, якою вулицею він їхатиме. Усі вони спіраллю вели до того, що він шукав: до королівського палацу Андору.
Незабаром він уже перетинав велику овальну площу перед палацом, їдучи в напрямку високих, позолочених воріт. Білосніжний палац Андору точно міг би розміститися серед див Тар Валона — зі своїми стрункими вежами й золотими куполами, що виблискували на сонці, з високими балконами й вигадливим кам’яним різьбленням. Золотий лист на одному з куполів міг би забезпечити Мету розкішне життя протягом року.
На площі майже не було людей — так, наче вона була призначена лише для значущих випадків. Дюжина гвардійців стояла перед зачиненими воротами, схиливши луки, — всі під одним кутом, — обік своїх блискучих кірас; їхні обличчя були сховані під металевими заборонами начищених шоломів. Товстий офіцер з відкинутим назад плащем, що відкривав вузол золотої тасьми на плечі, прогулювався вперед-назад уздовж строю, оглядаючи кожного чоловіка так, наче шукав на них пилюку чи іржу.
Мет смикнув віжки й натягнув усмішку:
— Доброго ранку, капітане.
Офіцер озирнувся, витріщившись крізь решітку шолома своїми глибокими очима-намистинками, наче пухкий щур з клітки. Чоловік був старшим, ніж Мет очікував — точно достатньо старший, щоб мати не один вузлик тасьми — і радше жирний, аніж тілистий.