— Чого тобі, фермере? — грубо спитав він.
Мет зітхнув. Зроби все правильно. Створи хороше враження, щоб цей дурень не змушував тебе чекати тут весь день. Я не хочу розмахувати наказом Амерлін усюди, тільки щоб не оббивати пороги.
— Я прибув з Тар Валона, від Білої Вежі, доправляючи лист від...
— Ти прибув з Тар Валона, фермере? — Пузо офіцера гойдалося, коли він засміявся, але його сміх обірвався, немов він обрізав його ножем, і чоловік люто зиркнув. — Нам не потрібні листи з Тар Валона, шахраю, — якщо така річ у тебе є! Наша добра королева — нехай світло благословить її! — не читатиме й слова з Білої Вежі, поки її дочка-спадкоємиця не повернеться. Ніколи не чув, щоб повідомлення з Вежі приносив фермер у плащі та бриджах. Мені зрозуміло, що це просто такий фокус, — і ти думаєш, що, можливо, зможеш виманити дріб’язок за начебто доправляння листа, — але в кращому випадку тебе не запроторять до в’язниці. Якщо ти справді приїхав із Тар Балона, повертайся туди й скажи Вежі, щоб вони повернули дочку-спадкоємицю, інакше ми самі прийдемо по неї! Якщо ти шукаєш срібла, — то геть із моїх очей, інакше ми всю душу з тебе виб’ємо! У будь-якому разі геть звідси, відсталий бовдуре!
Мет намагався вставити слівце ще від початку цієї тиради. Він лиш швидко проговорив:
— Це лист від неї, чоловіче. Від...
— Хіба я не сказав тобі згинути, розбишако? — заволав товстий чоловік. Його обличчя стало таким же червоним, як його каптан. — Геть звідси, лайно собаче! Якщо ти не підеш, коли я долічу до десяти, — я заарештую тебе за те, що ти засмічуєш площу своєю присутністю. Один! Два!
— Ти вмієш рахувати, товстий дурню? — відрізав Мет. — Кажу ж, Елейн відправила.
— Охороно! — Тепер його обличчя побуряковіло. — Схопити цього чоловіка, цього Друга Морока!
Мет вагався якусь мить, упевнений, що ніхто не сприйме це звинувачення всерйоз, — але Варта в червоних мундирах посунула на нього: вся дюжина чоловіків у кірасах і шоломах. Тож він розвернув свого коня й помчав від них, а навздогін лунали крики товстуна. Мерин не був біговим конем, однак легко випереджав піших людей. Люди ухилялися від нього на звивистих вулицях, трясли кулаками йому вслід і викрикували не менше прокльонів, аніж той товстун-офіцер.
Дурень, подумав він спершу про офіцера, але потім — і про себе. Усе, що потрібно було зробити, — це спочатку назвати її ім’я. «Елейн, до-чка-спадкоемиця Андору, відправила цей лист для королеви Мор/ейз». Світло, хто ж знав, що тут так ставляться до Тар Балона. Те, що він пам’ятав зі свого останнього візиту, свідчило про те, що гвардійці ставлять Айз Седай та Білу Вежу на друге місце після королеви Морґейз. Щоб ти згоріла, Елейн, — ти повинна була сказати мені. Він неохоче додав: однак і я мусив запитати.
Юнак сповільнив крок, перш аніж доїхав до аркових воріт, що вели до Нового міста. Він не думав, що гвардійці, які охороняють палац, переслідують його, — тож не було потреби привертати увагу тих, хто стояв біля воріт, своїм галопом; однак вони подивилися на нього так само, як і тоді, коли він в’їжджав.
Коли хлопець проїхав під широкою аркою, він усміхнувся й ледь не повернув назад. Він раптово дещо згадав, — і у нього з’явилася ідея, що подобалася йому значно більше, ніж намір потрапити у палац через ворота. Навіть якщо цей товстун не стерегтиме воріт, нова ідея йому подобалася більше.
Мет загубився двічі, перш ніж знайшов «Благословення королеви», — але врешті побачив вивіску, на якій був зображений чоловік, що колінкував перед жінкою із золотаво-рудим волоссям та у короні із золотих троянд, що поклала руку на його голову. Це була широка кам’яна триповерхова будівля, з високими вікнами під самісінький дах з червоної черепиці. Він поїхав на задній двір, до стайні, де чоловік з кінським лицем у шкіряному жилеті, що був жорстким, як і його шкіра, взяв віжки Метового коня. Юнаку здавалося, що він пам’ятав його. Так. Ремі.
— Стільки часу минуло, Ремі. — Мет кинув йому срібняка. — Ти ж пам’ятаєш мене?
— Не можу сказати... — почав було Ремі, а тоді помітив блиск срібла, хоча очікував на мідяк; він кашлянув, і його короткий кивок перетворився на щось середнє між ударом чолом і поривчастим поклоном. — Чого ж, звісно, я пам’ятаю, молодий майстре. Пробачте мені. Вислизнуло з голови. Людей погано залам’ятовую. Коней краще. Я знаю коней, так. Хороші тварини, юний майстре. Я добре піклуватимуся про нього, — будьте певні.
Він пробелькотів все це дуже швидко, — Мет навіть слова не міг би вклинити, а тоді погнав мерина до стайні, перш ніж виникла б потреба звернутися до Мета на ім’я.
З кислою міною юнак поклав товстий згорток феєрверків під руку, а решту торб почепив на плечі. Цей тип не відрізнить мене від нігтя на пальці ноги Яструбиного Крила.