Перрин переступив з ноги на ногу. Ріг був схований не в Елмотській рівнині, тож мисливці його там не знайдуть. Юнак сподівався, тцл там, де він зараз, його ніхто не знайде. Морейн зиркнула на нього крижаним поглядом, перш ніж продовжити. їй не подобалося, коли хтось говорив про Ріг. Звісно, якщо вона сама цього не попросить.
Вона привезла різні новини. Білоплащники мають приблизно п’ять тисяч своїх людей на Рівнині.
Уно гмикнув.
— Бля... Ой, пробачте, Айз Седай. Але ж це половина їхньої військової сили! Раніше вони ніколи не посилали стільки людей в одне місце.
— У такому разі, гадаю, всі, хто присягнув Ранду, розбіглися або мертві. Або скоро такими будуть, — пробурмотів Перрин. — Ви маєте рацію, Морейн.
Йому не подобалося згадувати про білоплащників. А про Дітей Світла — й поготів.
— Але от що дивно, — сказала Морейн. — Чи принаймні — здається дивним. Діти оголосили, що прийшли принести мир на Рівнину, а це для них — звична річ. Однак цікаво, що, поки вони намагаються відтіснити тарабонців та доманців до їхніх кордонів, Діти взагалі не зачіпають прибічників Дракона.
Мін здивовано вигукнула:
— А Лея впевнена? Це зовсім не схоже на білоплащників.
— На рівнині навряд чи залишилося багато цих клят... гм... багато бляхарів, — сказав Уно. Його голос скрипів від напруги, обумовленої тим, що йому доводилось говорити перед Айз Седай. Вціліле око чолов’яги спохмурніло так само, як і намальоване. — Вони не люблять залишатися там, де є якісь проблеми, — а особливо там, де точаться битви. їх там замало, щоб побачити всю картину.
— Для моїх цілей — достатньо, — рішуче сказала Морейн. — Більшість пішла, — але кільком я сказала залишитися. Та й Лея цілком певна. Щоправда, Діти схопили жменьку людей, що присягли Дракону. І хоча біло-плащники кричать, що повалять Лжедракона і що тисяча їхніх людей полюють на нього, — але нічого більше не роблять. Вони уникають будь-яких сутичок з його прибічниками, навіть якщо тих п’ять десятків. Зрозуміло, що діють вони не відкрито, але завжди залишається час чи ще якась причина, і переслідуваним вдається втекти.
— В такому разі Ранд може приєднатися до них, якщо схоче.
Лоял невпевнено зиркнув на Айз Седай. Увесь табір знав про його суперечку з Морейн.
— Колесо сплело шлях для нього.
Уно й Лан одночасно розтулили було роти, але шайнарець поступився, ледь вклонившись.
— Найімовірніше, — сказав Охоронець, — що це змова білоплащників. Спопели мене Світло, однак я не розумію, в чому її сенс. Коли білоплащники підносять якийсь дарунок, я завжди шукаю в ньому отруйну голку.
Уно похмуро кивнув.
— Попри це, — додав Лан, — доманці й тарабонці затято намагаються вбити прибічників Дракона. Як і одне одного.
— Але є ще дещо, — сказала Морейн. — Троє молодих людей загинули в селищах, повз які проїжджав фургон майстрині Леї. Перрин помітив, що у Лана посмикується повіка, і це була настільки ж вагома ознака його здивування, як для звичайної людини — вигук. Охоронець не очікував, що вона розповість про це. Морейн продовжила:
— Один загинув від отрути; двоє інших — від ножа. В усіх випадках вбивця не міг залишитися непоміченим. Але так воно і сталося. — Вона вдивлялася у вогонь. — Усі троє юнаків були вищими за інших і мали світлі очі. Такий колір — рідкість для жителів Елмотської рівнини. Гадаю, зараз не пощастить на Рівнині всім тим, у кого високий зріст і світлі очі.
— Як? — спитав Перрин. — Як їх убили, якщо ніхто не міг до них під-ступитися?
— Мороку служать такі вбивці, яких ти помітиш, лише коли буде вже запізно, — тихо сказав Лан.
У но взяли дрижаки:
— Бездушні. Ніколи до цього не чув, щоб вони з’являлися на південь від Порубіжних земель.
— Все, досить розмов, — відрізала Морейн.
Перрин замислився. О Світло, — хто ж такі ці Бездушні1? Вони як траллоки, чи радше як щезники? Як виглядають? Він залишив ці запитання без відповіді. Якщо Морейн вирішила, що розмова вичерпана, то вона до неї не повернеться. А коли вона стискає губи, витягти хоч словечко з Лана не вдасться й кліщами. Шайнарці теж затихли. Ніхто не хотів гнівити Айз Седай.
— Світло! — пробурмотіла Мін, стривожено вдивляючись у густу темряву навколо них. — То їх не можна помітити? О Світло!
— Отже, нічого не змінилося, — сумно мовив Перрин. — Справді нічого. Ми не можемо спуститися на Рівнину, а Морок досі бажає нашої смерті.
— Усе змінилося, — спокійно заперечила Морейн, — і Візерунок все вплітає. Нам потрібно орієнтуватися на Візерунок, а не на короткочасні зміни. — Вона по черзі подивилася на кожного й продовжила: — У но, ти певний, що твої розвідники не пропустили чогось підозрілого? Навіть геть незначного?