Підвівшись, він узяв горнятко для гри в кості й абияк кинув їх біля кам’яної дошки. Пістрява кицька зістрибнула на підлоіу й засичала на Мета, вигнувши спину. П’ять поцяткованих кубиків зупинилися, і на кожному було по одній цятці. Око Морока.
— Це найкращий кидок чи найгірший, — сказав Ґілл. — Залежно від гри. Хлопче, гадаю, ти плануєш грати у небезпечну гру. Чому б тобі не взяти це горнятко у загальний зал і не витратити кілька мідяків? Як на мене, ти схожий на юнака, що любить трохи пограти. Я простежу, щоб лист дійшов до палацу безпечно.
— Колін хоче, щоб ви прочистили водостік, — сказав йому Мет і розвернувся до Тома, поки господар кліпав і бурмотів щось до себе. — Схоже, не має значення, — отримаю я стрілу, коли намагатимуся доправити лист, чи ніж у спину, якщо чекатиму. Шість за виграш — і пів дюжини за програш. Нехай на мене чекає обід, Томе.
Він кинув золоту марку на стіл перед Ґіллом.
— Простежте, щоб мої речі віднесли до кімнати, господарю. Якщо потрібно буде більше монет, — вони будуть. Тільки обережно з великим згортком; він страшенно лякає Тома.
Рушивши до виходу, Мет почув, як Ґілл сказав Тому:
— Завжди вважав його шельмою. Звідки у нього золото?
Я завжди виграю, — саме звідти, похмуро подумав він. Мені просто потрібно ще раз перемогти; тоді я і розрахуюсь з Елейн, і покінчу з Білою Вежею. Ще один раз.
РОЗДІЛ 46
ПОСЛАННЯ З ТІНІ
Коли Мет пішки повернувся до середмістя, він усе ще сумнівався, що його план спрацює. Все вийде, якщо те, що йому казали, правда, — у чім він не був упевнений. Мет уникав овальної площі перед палацом, але блукав довкола велетенської споруди і прилеглих територій вулицями, що звивалися разом із вигинами пагорбів. Недосяжні золоті маківки палацу блищали, немов насміхалися. Він пройшов майже весь шлях довкола палацу, коли побачив його. Крутий схил, засіяний дрібними квітками, що підіймався з вулиці до білої стіни з грубого каменю. Кілька гілок листяного дерева стирчали над стіною, і він бачив верхівки інших дерев позаду, у саду королівського палацу.
Стіну збудували, щоб вона мала вигляд скелі, подумав він, а по той бік розташований сад. Можливо, Ранд говорив правду.
Швидко роззирнувшись в усі боки, він зрозумів, що стоїть зараз на звивистій вулиці сам. Потрібно було поспішати: пагорби обмежували видимість, тож хтось міг виїулькнути на дорозі будь-якої миті. Хлопець поліз рачки на схил, не звертаючи уваги на те, як його черевики витоптували суцвіття червоних та білих квіток. Грубий камінь стіни мав безліч заглибин для пальців, а численні виступи забезпечували хорошу опору навіть для взутої ноги.
Необачно з їхнього боку — будувати такі стіни, цумсхв Мет, поки дерся нагору. На якусь мить думками він повернувся додому, до Ранда й Перрина, до тієї подорожі за Піщані пагорби, до підніжжя Імлистих гір. Коли вони повернулися до Емондового Лугу, їм дісталося досить гніву — їм усім, але найбільше — Метові: усі підозрювали, що це була його ідея. Упродовж трьох днів вони лазили по скелях, спали просто неба, їли яйця з гнізд червоно-чубастиків і товстих сірокрилих куріпок, пронизаних стрілою чи каменем з пращі, а також кроликів, спійманих пастками. А ще вони постійно сміялися з нещастя, що принесуть їм гори, чи з того, як вони можуть знайти там скарб. З тієї вилазки він приніс додому дивну каменюку, у яку незбагненним чином був вдавлений череп великої рибини, і довге біле перо зі сніжного орла, і шматок білого каменя завбільшки з його руку, що був, здавалося, вирізаний у формі людського вуха. Для Мета він був схожий на вухо, хоча Ранд і Перрин так не вважали, — а Тем аль’Тор казав, що подібність таки є.
Його пальці вислизнули з неглибокої заглибини, баланс змістився — і хлопець утратив опору під лівою ногою. Зойкнувши, він заледве вхопився за верх стіни й підтягнувся вгору. Якусь мить він лежав там, відсапуючись. Падіння було б недовгим, однак голову він міг би розбити. Дурень, дозволив уяві розігратися, — і ледь не розбився об ці скелі. Це було так давно. Його мати, найімовірніше, вже викинула ті речі. Ще раз роззирнувшись в усі боки, аби переконатися, що його ніхто не побачив — вуличка досі була порожньою, — він зістрибнув на землю.
Перед ним постав великий сад з кам’яними доріжками, викладеними в траві серед дерев, з іустими виноградними лозами над альтанками. І всюди росли квіти. У білому цвіту стояли груші, а біло-рожевим були всіяні яблуні. Троянди всіх кольорів: яскраві золотисті сонцеквіти й фіолетова «Емондова слава», і ще багато таких, що він не міг розпізнати. Були й такі, яких, як він думав, не існувало. Одні розпустилися дивними багряно-золотими квітками, що були схожі на пташок, а інші не відрізнялися від сонцеквітів, — окрім того, що їхні жовті квітки були десь два фути впоперек і кріпились до стебел заввишки з оґіра.