— Так, великий майстре, — раптом сказав він, і Мет ледь не відпустив підвіконня. Він думав, що цей чоловік мав би бути власником того глибокого голосу, — але це був той улесливий голосочок. Не такий улесливий тепер, але все ж. — Буде, як ви скажете, великий майстре, — гірко додав чоловік. — Я власноруч відріжу голови цим трьом відьмам. Щойно знайду їх!
Він рушив до дверей, і Мет опустився на землю. Деякий час він сидів за рамами троянд. Хтось у палаці бажає смерті Елейн, а разом з нею загинуть Еґвейн та Найнів. Що, заради Світла, вони роблять, мандруючи до-Тіра? Адже мова точно йшла про них.
Він дістав листа дочки-спадкоємиці з підкладки плаща й похмуро подивився на нього. Можливо, завдяки цій речі в його руці Морґейз повірить йому. Він може описати одного з чоловіків. Але час схованок минув; великий чолов’яга може бути в Тірі ще до того, як він знайде Морґейз, і, що б тоді вона не зробила, немає гарантії, що це його зупинить.
Глибоко зітхнувши, Мет протиснувся між двома рамами з трояндами, завдяки чому отримав кілька уколів і подряпин від колючок, і попрямував стежиною донизу, за солдатами. Він тримав лист перед собою так, щоб золоту печатку з лілією було добре видно, і проговорював у думках те, що збирався виголосити. Тоді, коли він ховався, вартові вистрибували звідусіль, як гриби після дощу, але тепер він пройшов майже весь сад — і не побачив жодного. Мет пройшов повз кілька дверей. Зайти без дозволу до палацу навряд чи було хорошою ідеєю — гвардійці могли зробити щось неприємне,
перш ніж вислухати; однак, коли він уже наважився зайти всередину, двері раптом відчинилися, і молодий офіцер без шолома, з одним золотим вузлом на плечі вийшов надвір.
Рука цього чоловіка одразу ж потягнулася до руків’я меча, і сталь вже трохи оголилася, коли Мет тикнув йому лист.
— Елейн, дочка-спадкоємиця, надіслала лист своїй матері, королеві Морґейз, капітане.
Він тримав лист так, щоб печатка з лілією одразу впала у вічі. Темні очі офіцера блимнули вусібіч, наче шукаючи інших людей, але ні на мить не залишаючи Мета.
— Як ти тут опинився? — Він не висунув меча далі, — але й не сховав його до піхов. — Елбер на головних воротах. Він дурень, — але не дозволить жодному пройдисвіту пройти до палацу.
— Товстун зі щурячими очима?
Мет прикусив язика, але офіцер коротко кивнув; він майже усміхнувся, але це, здавалося, не зменшило його підозри та пильності.
— Він розлютився, коли почув, що я з Тар Валона, і не дав мені навіть шансу показати листа чи назвати ім’я дочки-спадкоємиці. Він сказав, що заарештує мене, якщо я не піду, — тож я заліз через стіну. Я пообіцяв, що доправлю цей лист особисто королеві Морґейз, — розумієте, капітане. Я пообіцяв — і я завжди виконую свої обіцянки. Бачите печатку?
— Знову ця клята садова стіна, — пробурмотів офіцер. — Треба було збудувати її втричі вищою. — Він оглянув Мета. — Лейтенант гвардії, а не капітан. Я лейтенант гвардії Талланвор. Я впізнаю печатку дочки-спадкоємиці. — Він врешті остаточно облишив свого меча. Чоловік простягнув руку, — однак не ту, що тримала меч. — Віддай мені лист, і я передам його королеві. Після того, як виведу тебе. Багато хто не буде таким ніжним, побачивши, що ти тут розгулюєш.
— Я пообіцяв віддати його особисто в руки, — сказав Мет. Світло, я не подумав, що вони можуть не дозволити мені віднести його їй. — Я за-присягся. Дочці-спадкоємиці.
Мет заледве встиг усвідомити, що рука Талланвора тягнеться до меча, як той уже завис біля його шиї.
— Я відведу тебе до королеви, селянине, — тихо сказав Талланвор. — Але пам’ятай, що я знесу тобі голову — не встигнеш і змигнути, — якщо ти лише подумаєш нашкодити їй.
Мет натягнув свою найкращу усмішку. Трохи загнутий клинок гостро врізався в шию.
— Я доброчесний андорець, — сказав він, — і вірний підданець королеви, хай Світло осяє її. Що ж, якби я лишався тут упродовж зими, то пішов би за лордом Ґаебрілом.
Талланвор напружено подивився на нього — і врешті забрав меча. Мет зглитнув і спіймав себе на тому, що перевіряє, є чи немає порізу на шкірі.
— Прибери квітку з волосся, — сказав Талланвор, коли сховав меча в піхви. — Ти ж не залицятися сюди прийшов?
Мет викинув квітку зірчанику з волосся й рушив за офіцером. От телепень, — засунути квітку у волосся. Досить уже клеїти дурня.
Насправді він не зовсім йшов за ним, — адже Талланвор не зводив з нього очей, навіть ідучи попереду. Внаслідок цього вони йшли якось дивно: офіцер був водночас попереду й збоку, химерно напіврозвернувшись на випадок, якщо Мет спробує щось утнути. Мет же намагався набути вигляду невинного дитяти, яке хлюпається у ванночці.