Мету неважко було тримати язика за зубами. Талан. Він прилип до його піднебіння. Інколи я не розумію, добре це чи погано. Смаглявому чоловіку якраз і належав той глибокий голос «великого майстра», що хотів голову Елейн. Вона називає його Ґаебрілом. Її радник хоче вбити Елейн'! Світло! А Морґейз дивиться на нього псячими очима, як на улюбленого господаря, що тримає руку на її плечі.
Ґаебріл підняв свої темні очі на Мета. Чоловік мав владний погляд людини всезнаючої.
— Що ти ще можеш сказати нам, юначе?
— Нічого... ее... мілорде. — Мет прокашлявся; погляд чоловіка був іще неприємнішим, ніж у Амерлін. — Я поїхав до Тар Валона, щоб навідати сестру. Вона послушниця. Елс Ґрінвелл. Я Том Ґрінвелл, мілорде. Леді Елейн дізналася, що я планував заїхати до Кеймліна на зворотному шляху— я з Комфрі, мілорде; маленьке село на північ від Бейрлона; я ніколи не бачив міста, більшого від Бейрлона, перш ніж приїхав у Тар Валон. І вона — леді Елейн — дала мені цей лист, аби передати вам.
Морґейз пильно глянула на нього, коли він сказав, що приїхав з місць на північ від Бейрлона, — але він знав, що там є селище Комфрі; він пам’ятав, що чув про нього.
Ґаебріл кивнув і сказав:
— Ти знаєш, куди рушила Елейн, хлопче? Чи в якій справі? Кажи правду, — тобі немає чого боятися. Якщо збрешеш, тебе допитають.
Мету й не потрібно було вдавати похмурий погляд.
— Мілорде, я бачив дочку-спадкоємицю лише раз. Вона дала мені лист — і золоту марку! — і сказала мені доправити його королеві. Я нічого не знав, про що вона пише, поки не почув від вас.
Ґаебріл, схоже, обмірковував щось, хоч з його смаглявого обличчя було незрозуміло, повірив він хоч слову чи ні.
— Ні, Ґаебріле, — раптом сказала Морґейз. — Надто багатьох уже допитували. Я погоджуся, якщо ти поясниш мені потребу, — але не в цьому випадку. Хлопець лише приніс лист, змісту якого він не знав.
— Як бажає королева, так і буде, — відповів смаглявий чоловік. Його тон був шанобливим, однак він торкнувся її щоки, від чого обличчя жінки спаленіло, а вуста немовби приготувалися до поцілунку.
Морґейз важко зітхнула.
— Скажи мені, Томе Ґрінвелле, чи була мою донька здоровою, коли ти бачив її?
— Так, моя королево. Вона всміхалася, сміялася і пускала шпильки — тобто...
Морейн тихо засміялася над виразом його обличчя.
— Не бійся, молодий чоловіче. Елейн гостра на слівце, часто на її ж користь. Я щаслива, що з нею все добре. — Її блакитні очі уважно вивчали його. — Юнаку, що покидає своє маленьке село, часто важко повертатися назад. Гадаю, ти будеш іще довго подорожувати, перш ніж опинишся в Комфрі. Можливо, навіть повернешся до Тар Балона. Якщо так, — і ти там побачиш мою доньку — передай їй, що сказане в гніві часто спричиняє жаль. Я не заберу її передчасно з Білої Вежі. Скажи, що я часто згадую свої часи там і сумую за тихими розмовами із Шеріам в її кабінеті. Передай їй все це, Томе Ґрінвелле.
Мет ніяково знизав плечима.
— Так, моя королево. Але... ее... я не збираюся знову повертатися до Тар Балона. Одного разу мені достатньо. Мій батько чекає на мою допомогу на фермі. Мої сестри натомилися там з доїнням без мене.
Ґаебріл вдоволено гуркітливо засміявся.
— Виходить, ти турбуєшся про доїння корів, хлопче? Мабуть, ти повинен побачити світ, щоб це змінилося. Тримай! — Він дістав гаманця й кинув його Мету; юнак відчув вагу монет крізь шкіру, коли зловив його. — Якщо Елейн дала тобі одну золоту марку за доправлення листа, я даю тобі десять за успішний результат. Подивися світ, перш ніж повертатися до своїх корів.
— Так, мілорде. — Мет зважив гаманець і видушив слабку посмішку. — Дякую, мілорде.
Однак смаглявий чоловік вже махнув на нього рукою і повернувся до Морґейз, вперши кулаки в боки.
— Думаю, прийшов час, Морґейз, прорвати цей гнійний нарив на кордоні з Андором. Шлюб з Тарінґейлом Дамодредом дав тобі право на Сонячний трон. Гвардійці королеви можуть закріпити це право. Можливо, я навіть допоможу їм, — трохи. Послухайся мене.
Талланвор торкнувся Метової руки, й вони позадкували, кланяючись. Мету здавалося, що цього ніхто й не помітив. Ґаебріл продовжував говорити, і всі лорди й леді, схоже, ловили кожне його слово. Морґейз хоч і спохмурніла, однак кивала так само часто, як й інші.
РОЗДІЛ 47
НАВВИПЕРЕДКИ З ТІННЮ
З невеличкого дворика з басейном, в якому плавали рибки, Талланвор швидко вивів Мета на велике подвір’я перед палацом, за високі позолочені ворота, що виблискували на сонці. Скоро настане полудень. Мет відчув бажання піти; необхідність поквапитись. Було важко встигати за молодим офіцером. Когось може здивувати, якщо він почне бігти, і можливо — це лише припущення — все там було саме таким, яким здавалося. Можливо, Ґаебріл справді не підозрював, що він знає. Можливо. Він згадав ці майже чорні очі, що вхопились і пронизали його голову, немов зубці вил. О Світло, — можливо. Він змусив себе крокувати так, наче в нього сила-силенна часу — просто пустоголовий селюк, що розглядає килими й золото; звичайнісінький простак, який ніколи й не думав, що хтось може вдарити ножем у спину, — поки Талланвор не пропустив його через дверцята у воротях, попрямувавши за ним.