— Ти хіба не чув, що я вирішив не бути страченим? Tip звучить для мене безпечніше, ніж Кеймлін, — і раптом там буде не так вже й погано. Крім того, мені подобаються ці дівчата. — Ніж з’явився в його руках так само раптово, як і зник. — Я не хочу, щоб з ними щось трапилося. Однак, якщо хочеш доїхати до Тіра швидко, потрібно їхати через Аринґілл. Швидкий корабель доправить нас туди на кілька днів швидше, ніж коні, — навіть якщо ми заженемо їх до смерті. І я так кажу не лише тому, що моя дула вже набула форми сідла.
— Тоді Аринґілл. Якщо так швидше.
— Гаразд, — сказав Ґілл, — якщо ви виїжджатимете, я краще потурбуюся про вашу їжу. — Він штовхнув назад стілець і рушив до дверей.
— Збережи це для мене, майстре Ґілле, — сказав Мет і кинув йому шкіряний гаманець.
— Що це, хлопче? Монети?
— Ставка. Ґаебріл не знає, — але ми побились об заклад.
Кіт зістрибнув зі столу, коли Мет витяг дерев’яне горнятко і кинув кості на стіл. П’ять шісток.
—' А я завжди перемагаю.
РОЗДІЛ 48
ВІРНІ РЕМЕСЛУ
Поки судно «Змієшийка» сунуло до доків Тіра на західному березі річки
Еринін, Еґвейн не бачила міста, що наближалося. Вона схилила голову над бильцями і дивилася на води Еринін, що котилися повз масивний корпус корабля. Переднє весло на цьому боці корабля розташовувалось у полі її зору й поверталося назад, створюючи світлі борозни у річці. Її нудило, — але вона знала, що, якщо підвести голову, стане тільки гірше. Якщо дивитися на берег, то повільний спіральний рух «Змієшийки» стане помітнішим.
Корабель рухався з таким обертальним похитуванням іще від Джурина. їй було байдуже, як він рухався раніше; вона шкодувала, що «Змієшийка» не затонула десь, іще до Джурина. Вона шкодувала, що вони не змусили капітана зупинитися в Аринґіллі, щоб можна було пересісти на інше судно, їй не хотілося більше ніколи наближатися до кораблів. Вона думала про багато інших речей, більшість з яких повинні були відволікти її від того, де вона була зараз.
Похитування від ходу на веслах було не таким сильним, як тоді, коли вони йшли під вітрилами, — але це тривало вже багато днів, і зміни майже не відчувалися. Здавалося, її шлунок хлюпав усередині, — так, наче молоко в кам’яному глечику. Вона ковтнула й спробувала забути цей образ.
На «Змієшийці» вони не спланували свої подальші дії. Найнів ледь не кожні десять хвилин блювала, і Еґвейн, дивлячись на це, теж позбувалася тієї їжі, котру змогла з’їсти. У низов’ях річки спека посилювалась, і це лише погіршувало ситуацію. Найнів була внизу, — без сумніву, поруч з Елейн, яка тримала для неї миску.
О Світло, ні! Не думай про це! Зелені поля. Луки. Світло, луки не хитаються так. Колібрі. Ні, не колібрі! Жайворонки. Співучі жайворонки.
— Майстрине Джослін? Майстрине Джослін!
їй знадобилося трохи часу, щоб згадати, що так вона назвалася капітану Каніну, і впізнати капітанський голос. Вона повільно підняла голову й затримала погляд на його довгому обличчі.
— Ми причалюємо, майстрине Джослін. Ви весь час торочили, що бажаєте опинитися на березі. От ми й прибули.
Його голос і не приховував прагнення позбутися трьох своїх пасажирок, двоє з яких трохи більше ніж хворіли, як він це називав, і стогнали ночами.
Босоногі матроси без сорочок кинули канати чоловікам на кам’яному доці, що врізався в ріку; докери носили довгі шкіряні жилети замість сорочок. Весла були вже прибрані, — за винятком однієї пари, що запобігала сильному удару корабля об доки. Пласке каміння доків було мокрим; повітря — сповненим відчуття нещодавнього дощу, і це трохи полегшувало загальний стан. Похитування вже припинилося, але її шлунок все ще пам’ятав його. Сонце котилося до заходу. Вона намагалася не думати про вечерю.
— Дуже добре, капітане Каніне, — сказала вона з усією гідністю, на яку тільки була здатна. Він би не говорив таким тоном, якби в мене на пальці був перстень, — навіть якби я виблювала на капітанові черевики. Вона здригнулася, уявивши цю картинку.
Перстень з Великим Змієм та перекручений перстень-лгер’ашріал висіли на шкіряному шнурку у неї на шиї. Кам’яний перстень холодив її шкіру — достатньо, щоб контрастувати з вологим гарячим повітрям, — однак, окрім цього, вона зрозуміла, що чим більше користується тер’ангріалом, тим сильніше хоче торкатися його безпосередньо, без мішечка чи тканини.
Тел’аран’ріод досі показував їй надто мало чогось корисного. Інколи у снах виринали Ранд, Мет чи Перрин, — але частіше в її власних снах, без тер’анґріала, і витлумачити жоден з них вона не могла. Шончанці, про яких їй не хотілося думати. Кошмари про білоплащників, які поклали майстра Луггана всередину велетенської зубчатої пастки як принаду. Чому на плечі Перрина сидів сокіл, — і чому важливим був його вибір між сокирою, яку він зараз носив, і ковальським молотом? Що означає гра Мета в кості з Мороком; чому він кричав «Я йду!» — і чому уві сні їй здавалося, що він кричить це їй? І Ранд. Він продирався крізь суцільну темряву до Калландора, а поруч з ним ішли шестеро чоловіків і п’ять жінок. Деякі полювали на нього, деякі не звертали уваги, деякі хотіли провести його до осяйного кришталевого меча, а дехто намагався зупинити його, не розуміючи, де він, або ж бачив його лиш у відблисках. В одного в очах горіло полум’я, і він хотів смерті Ранда так відчайдушно, що вона аж відчувала це. їй здавалося, що вона знала його. Ба’алзамон. Але хто були всі інші? Знову Ранд — у сухій курній кімнаті з тими малими істотами, що вп’ялися в його шкіру. Або ще Ранд, який протистоїть навалі шончанців. Ранд, що протистоїть їй і жінкам, що з нею, а серед них — одна шончанка. Це було так дивно. їй потрібно було більше не думати про Ранда та інших, а зосередитися на тому, що було тепер. Що замислила Чорна Аджа? Чому мені нічого не сниться про неї? Світло, чому я не можу змусити його показувати те, що мені потрібно?