— Відродження лорда Дракона похитнуло стовпи визначеності, Морейн Седай, і ніколи не можна бути впевненим у перемозі в поєдинку з мердцра-алом; але я можу заприсягтися життям, що мої розвідники виконують свою роботу не гірш від Охоронця.
Це була перша довга промова без проклять, яку Перрин будь-коли чув від У но. На лобі шайнарця від зусиль проступив піт.
— Ми всі можемо, — сказала Морейн. — Вчинок Ранда для будь-якого мерддраала — немов багаття на вершечку гори на десять миль навколо.
— Можливо... — невпевнено почала Мін. — Можливо, треба виставити варту, щоби пильнувала їх.
Лан кинув на дівчину суворий погляд. Інколи він піддавав сумніву ухвали Морейн, але рідко робив це в присутності інших. Тож тим паче не схвалював подібних сумнівів в інших. Мін насупилась у відповідь. Але продовжила:
— Що ж, мерддраали і траллоки достатньо люті, — але я принаймні можу їх побачити.
— Створений мною захист сховає нас від Бездушних, як і від всього іншого кодла Морока, — сказала Морейн. — Коли ти слабкий, як ми зараз, найкращий вихід — сховатися. Якщо ж напівлюдок достатньо близько, щоб... Що ж, вберегти нас від напівлюдків я не в силі. Та навіть якби я й змогла поставити такий захист, то він лише замкнув би нас тут. Оскільки ми не можемо поставити дві охорони одночасно, !я залишила розвідників та вартових — і Лана — захищати нас. Нехай хоч одна група тримає все під контролем.
— Я можу обійти табір, — сказав Лан. — Якщо розвідники щось пропустили, я це побачу.
Охоронець не вихвалявся; він просто озвучив план дій. Навіть Уно із цим погодився.
Морейн похитала головою:
— Цієї ночі ти потрібен тут, мій Ґайдіне. — Вона підвела погляд на темні гори навколо них. — У повітрі висить загроза.
— Очікування, — зірвалося з язика Перрина ще до того, як він пошкодував про це. Коли Морейн глянула на нього — вглиб нього, — він захотів забрати своє слово назад.
— Так, — мовила Морейн, — очікування. Уно, переконайся, що твої люди напоготові.
Не було потреби переконуватися, що чоловіки спали зі зброєю в руках: шайнарці завжди так роблять.
— На добраніч, — сказала Морейн до всіх — наче ніч після сказаного могла бути доброю — і повернулась до своєї хатини. Лан затримався лише для того, щоб похапцем проковтнути три ложки раїу, й пішов услід за Морейн, враз поглинутий ніччю.
Очі Перрина виблискували золотом, коли він дивився на Охоронця, що продирався крізь ніч.
— Добраніч, — пробурмотів юнак. Чомусь запах тушкованого м’яса викликав у нього нудоту. — Уно, у мене третя зміна? — Шайнарець кивнув. — Що ж, тоді спробую втілити її побажання.
Люди сходилися до багать, а шум їхніх розмов супроводжував Перрина, коли той підіймався схилом.
У нього була маленька хижка з дрібних колод, заввишки ледь йому в повен зріст, а діри в ній були замазані глиною, що вже давно висохла. Тверде ліжко, під покривалом якого були укладені соснові гілки, займало чи не половину приміщення. Той, хто розсідлав його коня, припер його лук до дверей. Перрин повісив свій пояс разом із сокирою та сагайдаком на кілку, а коли роздягнувся до спіднього — затремтів. Ночі були все ще холодними, але цей холод не давав йому заснути надто міцно. А глибокий сон приносить видива, від яких не можна втекти.
Перрин трусився, лежачи під самим покривалом, і якийсь час вдивлявся в сволокову стелю. За мить він заснув — і поринув у сни.
РОЗДІЛ 4
ТІНІ УВІ СНІ
Холод заполонив загальну залу корчми, хоч у довгому кам’яному каміні палахкотів вогонь. Перрин потер руки перед полум’ям, але це їх не зігріло. Завдяки холоду він відчував дивний комфорт, — наче його захищав якийсь щит. Але від чого? Цього він не знав. Щось шепотіло глибоко в голові; якийсь ледь чутний приглушений звук, що продирався у свідомість.
— Тож ти відмовишся від цього потім. Так буде краще для тебе. Підійди. Сядь, і ми побалакаємо.
Перрин озирнувся на голос. За круглими столами в усьому залі не було ні душі, — лише за одним, у темному кутку, самотував чоловік. Решта залу теж була розмитою плямою, але так радше здавалося, особливо якщо не зосереджувати на ній погляду. Він знову подивився на вогонь; тепер той палав у цегляному каміні. Чомусь це не стривожило його. Хоча мало б. Але він не міг сказати чому.
Чоловік кивнув, і Перрин підійшов до його столу. Квадратного столу. Столи були квадратні. Спохмурнівши, він потягнувся рукою до стільниці, але одразу ж відсмикнув її назад. У цьому закутку не було ламп, хоча решта зали освітлювалася, чоловік за столом майже зливався з напівтемрявою.