— Думаю, — тихо сказала Найнів, дивлячись на докерів, що метушилися навколо, — враховуючи це, нам не варто згадувати про ці речі вголос.
Елейн, схоже, розривалася між обуренням — вона говорила дуже тихо — і згодою; дочка-спадкоємиця погоджувалася з Найнів надто часто й охоче, і це дратувало Еґвейн.
Лише тоді, коли Найнів має рацію, неохоче зізналася вона собі. За жінкою, яка носить перстень чи якимось чином була пов’язана з Тар Балоном, тут будуть стежити. Босоногі докери у шкіряних жилетках не звертали на них жодної уваги. Вони квапилися носити тюки й ящики на власних спинах так само часто, як і на ношах. У повітрі висів сильний запах риби: наступні три доки обліпили маленькі рибальські човни, — такі ж, як і на картині в кабінеті Амерлін. Чоловіки без сорочок і босоногі жінки діставали кошики з рибою з човнів — гори сріблястих, бронзових і зелених рибин. Декотрі були таких кольорів, що їх Еґвейн навіть не очікувала побачити на рибі, як-от: яскраво-червоного, темно-синього, блискучого жовтого; деякі були зі смужками й плямами інших відтінків.
— Вона має рацію, Карило. Пам’ятай, чому ти Карила, — шепнула вона Елейн на вухо. Еґвейн не хотіла, щоб Найнів почула це визнання. Вираз обличчя Найнів не змінився, — але Еґвейн відчула хвилю вдоволення, що пішла від неї, немов жар з куховарської пічки.
Чорного жеребця Найнів тільки-но спустили на док; матроси принесли їхню збрую й просто кинули її на мокре каміння доку. Найнів подивилася на коней і вже розтулила рота — Еґвейн була переконана, аби сказати, щоб осідлали коней, — а тоді міцно стулила його, немовби це вартувало їй зусиль. Вона сильно смикнула косу. Ще до того, як остаточно забрали ремінь з-під коня, Найнів закинула на його спину пітник в блакитну смужку і розмістила поверх сідло з високою задньою лукою. Вона навіть не подивилася на своїх подруг.
Еґвейн не особливо прагнула зараз їхати верхи — погойдування на коні її шлунок міг сприйняти, як похитування на «Змієшийці» — однак вигляд цих брудних вулиць був досить переконливим. У неї було цупке взуття, — але вона не хотіла відчищати з нього грязюку чи притримувати свої спідниці під час ходьби. Дівчина швидко закинула сідло на Імлу й заскочила на спину коня, розгладжуючи спідниці, перш ніж зрозуміла, що багно, можливо, вже й не така страшна річ. Трохи роботи з голкою на «Змієшийці» — цього разу все робила Елейн; дочка-спадкоємиця чудово вміла шити — і їхні сукні були зручно розділені для їзди верхи.
На мить обличчя Найнів зблідло, — коли вона заскочила на коня, а її жеребець вирішив побрикатися. Вона зціпила зуби, міцно тримаючи віжки, й невдовзі взяла його під контроль. Після того, як вони повільно проїхали повз склади, вона змогла заговорити.
— Ми повинні з’ясувати, де Ліандрін та інші*— так, щоб вони не дізналися, що їх шукають. Упевнена, вони знають, що ми вирушили за ними—чи принаймні хтось із нас, — але вони не повинні дізнатися, що ми вже тут, поки вже не буде занадто пізно для них. — Вона глибоко зітхнула. — Зізнаюсь, я не думала, як це зробити. Поки що. Хтось із вас має якісь пропозиції?
— Мисливець за злодіями, — сказала Елейн без вагань.
Найнів наморщила носа.
_Маєш на увазі когось на зразок Гюріна? — спитала Еґвейн. — Але ж він служив королю. Хіба мисливці за злодіями тут не служать високим лордам?
Елейн кивнула, — і на мить Еґвейн навіть позаздрила шлунку дочки-спадкоємиці.
__Саме так. Проте мисливці за злодіями не такі, як гвардія королеви чи тіренські захисники Твердині. Вони служать правителю; проте люди, яких пограбували, інколи платять їм, щоб повернути вкрадене. Іноді вони беруть гроші за пошук людини. Принаймні у Кеймліні. Думаю, в Тірі все так само.
— Тоді ми винаймемо кімнати в корчмі, — сказала Еґвейн, — і попросимо господаря знайти для нас мисливця за злодіями.
— Не в корчмі, — сказала Найнів так само твердо, як направляла жеребця; здавалося, вона взагалі не випускала коня з-під контролю. За мить вона пом’якшила свій тон. — Принаймні Ліандрін знає нас, і ми мусимо припустити, що інші — теж. Вони точно стежитимуть за корчмами, шукаючи того, хто пішов по сліду, який вони залишили по собі. Я хочу зачинити їхню пастку в них перед носом, — але без нас усередині неї. Ми не зупинимося в корчмі.
Еґвейн не захотіла потішити її своїм запитанням.
— Тоді де? — Елейн насупила брови. — Якби я викрила себе — і змусила б усіх повірити в це в такому одязі та без почту—нас радо прийняли б майже у всіх знатних Домах, а особливо в самій Твердині — між Кеймліном і Тіром добрі стосунки; але вони не зможуть це замовчати. Усеньке місто знатиме про все ще до ночі. Не можу вигадати нічого, крім корчми, Найнів. Хіба ти надумаєш зупинитися десь на фермі, за містом, — але так ми ніколи їх не знайдемо.