Выбрать главу

Найнів подивилася на Еґвейн.

— Я знатиму, коли побачу те, що мені потрібно. Дай мені огледітися.

Похмурий погляд Елейн перемістився з Найнів на Еґвейн — і повернувся назад.

— «Не відрізай собі вуха, якщо не подобаються сережки», — пробурмотіла вона.

Еґвейн присвятила всю свою увагу вулиці, якою вони їхали. Нехай мене спалять, якщо вона думає, що мені хочеться дізнатися!

Вулиці були малолюдними — порівняно з вулицями Тар Балона. Можливо, всіх відлякувала грязюка. Повз проїжджали вози і фургони, більшість з яких тягли воли з широкими рогами; перевізники йшли, тримаючи довгі прути з якогось світлого ребристого дерева. Не було жодної карети чи паланкіна. Тут також у повітрі висів запах риби; безліч людей квапливо несли на спинах велетенські кошики з рибою. Крамниці тут, здавалося, не процвітали; у дворах не було товарів, і Еґвейн рідко бачила, щоб туди хтось заходив. На будівлях висіли вивіски — голка кравця та рулон тканини, ніж та ножиці, ткацький станок і таке інше, — але фарба на більшості з них потріскалася. Вивіски кількох незаповнених корчем були в такому ж поганому стані. Маленькі будиночки з оббитими дахами з черепиці чи ш тіснилися між корчмами й крамницями. Принаймні ця частина Тц. бідною. І, судячи з облич перехожих, мало хто через це переймавсь кудись ішли, працювали, — але здебільшого просто опустили руки. Jbu дехто підіймав голову, щоб подивитися на трьох дівчат, які їхали верхи там, де всі йшли пішки.

Чоловіки носили мішкуваті бриджі, зазвичай прив’язані до кісточок. Лиш деякі з них носили каптани, —довгі темні одежини, що обтискали руки й груди та були вільніші нижче від попереку. Більшість чоловіків ходили у полуботках, меншість — у чоботях, але найчастіше — босоніж. Багато хто взагалі не носив каптанів чи сорочок, а їхні бриджі підтримував широкий пасок, інколи кольоровий, і часто — брудний. У декого були широкі конічні брилі, а хтось носив набакир тканинні кашкети. Жіночі сукні закривали шию майже до самого підборіддя, а подоли діставали до кісточок. Жінки часто вбирались у короткі фартухи світлих кольорів, інколи по два чи три, кожен — менший за нижній; більшість з них мали такі ж солом’яні капелюхи, як і чоловіки, фарбовані в тон фартуха.

Еґвейн придивилася до однієї жінки — і зрозуміла, як ті, хто носив взуття, боролися з грязюкою. Жінка мала невеличкі дерев’яні платформи, прив’язані до підошви, що підвищували її над багном на дві долоні; складалося таке враження, ніби жінка крокувала твердою землею. Еґвейн стала помічати й інших людей, що носили такі платформи, — як чоловіків, так і жінок. Деякі жінки теж були босоногі, але їх було не так багато, як босих чоловіків.

Вона замислилася над тим, у якій крамниці могли б продавати такі платформи, аж раптом Найнів розвернула свого чорного коня вниз провулком, між довгим вузьким двоповерховим будинком і гончарною крамницею з кам’яними стінами. Еґвейн перезирнулася з Елейн — дочка-спадкоємиця знизала плечима — і тоді вони поїхали за нею. Еґвейн не знала, куди Найнів їде і чому — і вона б запитала в неї про це, але не хотіла відділятися від Елейн.

Провулок вивів їх до маленького заднього двору, оточеного будинками. Найнів вже зіскочила з коня й прив’язала його до смоківниці, де жеребець не міг дістатися зелені, що росла в овочевому городику, який займав половину двору. На землі лінією було викладено каміння, що утворювало стежку до чорного ходу. Найнів стала перед дверима і постукала.

— Що це? — спитала Еґвейн неохоче. — Чому ми зупинилися тут?

— А ти не бачиш зілля перед вікном? — Найнів знову постукала.

— Зілля? — спитала Елейн.

— Мудриня, — сказала їй Еґвейн, коли спустилася з коня і прив’язала його поруч із чорним. Ґайдін — не найкраще ім’я для коня. Невже вона думає, що я не знаю, кого вона має на увазі? — Найнів знайшла Мудриню, чи Шукачку, чи як вони їх тут називають.

Жінка прочинила двері й підозріло визирнула назовні. Спершу Еґвейн здалося, що жінка товста, але потім вона повністю відчинила двері. Вона, звісно, була дебела, — але коли рухалася, видно було м’язи. На вигляд вона була сильною, як майстриня Лугган, а дехто в Емондовому Лузі вважав Елсбет Лугган майже такою ж сильною, як і її чоловік. Це не було правдою, — але й не було також брехнею.

— Чим можу допомогти? — сказала жінка з тим самим акцентом, що й у Амерлін. її сиве волосся спадало густими кучерями з обох боків голови, а три її фартухи мінилися різними відтінками зеленого: кожен трохи темніший від попереднього, але навіть і найтемніший був світлим. — Котра з вас потребує мене?