— Сподіваюся, він не самовпевнений. Аїлгуїн, я чула, що він сказав, але... Він же зрозумів, що вони небезпечні, правда?
— Він не дурень, — хіба лише тоді, коли робить щось заради пари чарівних очей або гарненької ніжки, — сказала сива жінка, — але це біда всіх чоловіків. Він найкращий мисливець за злодіями у Тірі. Не хвилюйтесь. Він знайде цих ваших Друзів Морока.
— До ранку знову дощитиме, — Найнів тремтіла, попри теплінь у кімнаті. — Відчуваю, збирається на грозу.
Аїлгуїн лише похитала головою й почала наливати рибний суп у миски на вечерю.
Після того, як вони поїли і вмилися, Найнів та Аїлгуїн сіли за стіл розмовляти про зілля й лікування. Елейн працювала над невеличким шматком вишивки, який вона почала на плечі свого плаща: крихітні блакитні й білі квіточки. Потім вона почитала примірник «Есеїв Вілліма з Манечес», який лежав в Аїлгуїн на невеличкій поличці з книжками. Еґвейн теж намагалася читати, але ні есеї, ні «Мандри Джеїна Обходисвіта», ні гумористичні історії Алерія Елффін не могли втримати її цікавості вже після кількох сторінок. Вона перебирала пальцями кам’яний тер’ангріал крізь сукню. Де вони ? Що вони хочуть у Серці? Ніхто, окрім Дракона, — окрім Ранда — не може торкнутися Калландора, — то що вони хочуть ? Що ? Що ?
Коли настала ніч, Аїлгуїн показала кожній спальню на другому поверсі; але коли господиня пішла до власної, дівчата зібралися в Еґвейн при світлі однієї свічки. Еґвейн вже роздягалася до сорочки; на шнурочку, що висів на її шиї, було два персні. Кам’яний був значно важчим від золотого. Це те, що вони робили щоночі після того, як покинули Тар Балон, — окрім ночі з аїльцями.
— Розбудіть мене за годину, — сказала Еґвейн.
Елейн спохмурніла.
— Так мало цього разу?
— Тебе щось турбує? — спитала Найнів. — Можливо, ти користуєшся ним надто часто.
— Якби я цього не робила, ми б досі були у Тар Балоні: чистили б горщики й сподівалися знайти Чорну Аджу, перш аніж Сірий Чоловік знайде нас, — огризнулася Еґвейн.
Світло, Елейн має рацію. Я огризаюся, немов ображена дитина. Вона глибоко зітхнула.
— Можливо, я й тривожуся. Мабуть, це через те, що ми так близько до Серця Каменя. Близько до Калландора. Близько до пастки, — якою б вона не була.
— Будь обережна, — сказала Елейн, і Найнів ще тихіше додала:
— Будь дуже обережна, Еґвейн. Будь ласка.
Вона коротко посмикувала свою косу.
Еґвейн лягла у низьке ліжко, обабіч якого сиділи дівчата, і грім прокотився небом. Сон прийшов повільно.
Знову перед нею розляглися пагорби, — як завжди, всіяні квітами й метеликами під весняним сонцем; віяв легкий вітерець, і щебетали дзвінкі пташки. Цього разу вона була вбрана у зелену шовкову сукню з вишитими на грудях золотими птахами та взута у зелені оксамитові капці. Тер’анлріал був таким легким, що, здавалося, міг вислизнути з її сукні, — якби не вага персня із Великим Змієм, що тягла його вниз.
Простим шляхом спроб і помилок вона трохи вивчила правила Тел’а-ран ’ріоду — навіть цей Світ Снів, цей Невидимий світ мав свої правила, хоч і дивні; вона була впевнена, що не знає й десятої їх частини — і знає лише один спосіб, як змусити себе опинитися там, де вона хоче. Заплющивши очі, вона очистила свій розум — так, наче хотіла охопити саїдар. Це було не так просто: адже пуп’янок троянди намагався сформуватися, і вона продовжувала відчувати Істинне Джерело, продовжувала прагнути охопити його, але цю порожнечу потрібно було заповнити дечим іншим. Вона уявила Серце Каменя таким, яким бачила його в цих снах, продумала кожну деталь, — досконало, без жодної білої плями. Величезні поліровані колони червоного каменю. Потерта кам’яна підлога. Купол високо над головою. Кришталевий меч, недоторканний, що повільно обертався в повітрі руків’ям донизу. Коли все стало таким реальним, що вона була впевнена, що може дотягтися й торкнутися цього, вона розплющила очі й опинилася там, у Серці Каменя. А точніше, у Серці Каменя, яке існувало в Тел’аран’ріоді.
Там були колони і Калландор. А навколо осяйного меча, майже такі ж тьмяні й ефемерні, як тіні, сиділи тринадцять жінок, схрестивши ноги, і дивилися на Калландор, поки він обертався. Медововолоса Ліандрін повернула голову й подивилась просто на Еґвейн своїми великими темними очима. Її губи, як трояндовий пуп’янок, вигнулися в посмішці.
Важко дихаючи, Еґвейн підскочила в ліжку, ледь не звалившись на долівку.
— Що таке? — занепокоїлась Елейн. — Що сталося? Ти маєш наляканий вигляд.
— Ти лише встигла заплющити очі, — м’яко сказала Найнів. — Це вперше ти прокинулася сама, без нашої допомоги. Щось трапилося? — Вона різко смикнула косу. — 3 тобою все гаразд?