— Побився об заклад, Дерне. — Позіхаючи, Мет узяв свою палицю і приготувався йти. — Заклався.
— Заклався! — Дерн роздивлявся важкий гаманець. Другий, такий самий, був замкнений у його грошовій скрині. — На кону, мабуть, усе кляте королівство!
— Більше, Дерне, — сказав Мет.
Дощ так сильно періщив по палубі, що Мет міг розгледіти трап, лише коли блискавка пронизувала місто; ревище зливи заледве дозволяло йому чути власні думки. Утім, він бачив світло у вікнах угорі вулиці. Там, вгорі, будуть корчми.
Капітан не вийшов на палубу, щоб провести їх на берег, — і нікого з екіпажу теж не було. Мет і Том долали свій шлях на кам’яний док лише удвох.
Мет лаявся, коли його черевики застрягали у вуличній багнюці, але цьому нічим було зарадити, тож він продовжував іти так швидко, як тільки виходило в цих чоботях і з палицею, що застрягала на кожному кроці. У повітрі смерділо рибою навіть під час дощу.
— Спершу ми знайдемо корчму, — сказав він голосно, щоб Том його почув, — а тоді я піду шукати.
— У таку погоду? — крикнув Том у відповідь. Дощ стікав його лицем; але він більше турбувався тим, щоб накрити свої інструменти, аніж обличчя.
— Комар міг покинути Кеймлін раніше від нас. Якщо у нього був хороший кінь, а не такі шкапи, як наші, він міг вирушити вниз рікою з Арин-ґілла, можливо, на цілий день раніше, — і я не знаю, наскільки ми його наздогнали з цим дурнем Дерном.
— Ми швидко допливли, — мовив Том. — «Швидкий» заслуговує на свою назву.
— У будь-якому разі, Томе, дощить чи не дощить, — я мушу знайти його раніше, ніж він знайде Еґвейн, чи Найнів, чи Елейн.
— Кілька годин нічим не зарадять, хлопче. У такому місті, як Tip, сотні корчем. За стінами можуть бути ще сотні, у деяких — лише кілька кімнат, і вони такі крихітні, що ти можеш пройти повз і ніколи й не дізнатися, що вони там є. — Менестрель ще більше натяг свій каптур і пробурчав до себе: — Минуть тижні, перш ніж ми їх знайдемо. Але й Комар шукатиме їх тижнями. Цю ніч перебудемо під дахом. Можу закластися будь-якою монетою з тих, що в тебе залишилися, що Комар не шукатиме дівчат під час дощу.
Мет похитав головою. Крихітні корчми з кількома кімнатами. Перед тим, як покинути Емондів Луг, найбільшою будівлею, яку він коли-небудь бачив, була корчма «Винне джерело». Він сумнівався, чи у Брана аль’Віра там було більше від дюжини кімнат. Еґвейн з батьками й сестрами жила у кімнатах у передній частині другого поверху. Щоб я згорів, — інколи мені здається, що нам не потрібно було покидати Емондів Луг. Однак Ранду це було необхідно, та й Еґвейн могла загинути, якби не поїхала до Тар Балона. Тепер вона може померти, бо зробила це. Він не знав, чи міг би зараз жити на фермі; корови й вівці точно не вміли грати в кості. Але Перрин досі має шанс повернутися. їдь додому, Перрине, подумалося йому. їдь додому, поки можеш. Він потрусив головою. Дурень! Чому б це йому хотілося повертатися1? Він подумав про ліжко, — однак відігнав цю думку. Не зараз.
Блискавка промчала небом, — три зубчасті стріли разом, — проливаючи яскраве світло на вузький будинок, у вікнах якого, здавалося, висіли в’язки зілля, та на щільно зачинену крамницю, на вивісці якої був зображений горщик з мисками й тарілками. Позіхаючи, він зіщулив плечі від рясного дощу, намагаючись швидше витягати свої черевики з липкої багнюки.
— Думаю, у цій частині міста шукати немає сенсу, Томе, — крикнув він. — Уся ця грязюка і рибний сморід. Ти можеш уявити, щоб Найнів, Еґвейн — чи Елейн! — зупинилися десь тут? Жінкам подобаються охайні й чисті речі, Томе, — і щоб добре пахли.
— Можливо, хлопче, — пробурмотів Том і закашлявся. — Але тебе б здивувало те, з чим жінки можуть змиритися.
— А може, й твоя правда.
Притримуючи плащ так, щоб він накривав феєрверки, Мет збільшив свої кроки.
— Ходімо, Томе. Я хочу цієї ж ночі знайти або Комара, або дівчат.
Том шкутильгав за ним, постійно кашляючи.
Вони увійшли крізь широкі ворота — які не охоронялися під час дощу — до міста, і Мет з полегшенням відчув бруківку під ногами. І не більше ніж
через п’ятдесят кроків угору по вулиці стояла корчма, із вікон загальної зали якої лилося світло. Музика рвалася в ніч. Навіть Том, долаючи кульгавість, пройшов останні п’ятдесят кроків крізь дощ доволі швидко.
Господар «Білого півмісяця» носив довгий блакитний каптан, що через статуру обтискав чоловіка як вище, так і нижче талії, — на відміну від більшості чоловіків, котрі сиділи за столами на стільцях з низькими спинками. Мет прикинув, що широкі бриджі господаря, прив’язані до кісточок над низькими туфлями, могли б умістити двох звичайних чоловіків, — по кожному в одну ногу. Служниці були вбрані в темні, закриті сукні з короткими білими фартухами. Між двома кам’яними вогнищами музикант грав на цимбалах. Том скептично глянув на нього й похитав головою.