Перрину здавалося, що він знає цього чоловіка, однак це враження було таким же непевним, як і те, на що він дивився краєм ока. Чоловік цей був немолодий, вродливий і надто добротно вбраний як на сільську корчму: у темний, майже чорний оксамит із білими мереживними манжетами та коміром. Чоловік видавався напруженим, вряди-годи він притискав руку до грудей, мовби рухи завдавали йому болю. Його темні очі втупилися в Пер-ринове обличчя; вони заяскріли, наче блискучі жарини в тіні.
— Відмовлюся від чого? — спитав Перрин.
— Від цього, звісно. — Незнайомець кивком вказав на сокиру на паску Перрина. Він промовив це здивовано, — так, неначе вони вже говорили про це, а тепер давня суперечка відновилася.
Юнак не тямкував, що сокира при ньому, адже не відчував її ваги. Він провів рукою по лезу-півмісяцю та по товстому шипу, який його збалансо-вував. Сталь була міцною. Міцнішою, аніж будь-що тут. Можливо, навіть міцнішою за нього самого. Перрин поклав на неї руку, аби триматися за щось реальне.
— Я думав про це, — мовив він, — але не можу. Не тепер. — Не тепер ? Здавалося, що зала мерехтіла, а шепіт пробуджувався в його голові знов. Ні! Скрегіт стих.
— Ні? — Чоловік холодно посміхнувся. — Ти коваль, юначе. І, як я чув, добрий коваль. Твої руки створені для молота, а не для сокири. Щоб створювати речі, а не вбивати. Повертайся до кузні, доки не пізно.
Перрин із подивом усвідомив, що киває йому.
— Так, але я та’верея. — Він ніколи не промовляв цього вголос. Але знав це. Він був упевнений в цьому, хоч і не знав чому.
На мить посмішка незнайомця перетворилася на вишкір, але одразу ж він знов заусміхався ще ширше. Аж холодом війнуло.
— Хлопче, є кілька способів змінити хід подій. Способів, що обійдуть навіть долю. Сядь, і ми про це поговоримо. — Тіні почали наближатися й згущуватися, немов хотіли дотягнутися до нього.
Перрин відступив на крок назад, до світла.
— Я так не вважаю.
— Хоча б випий зі мною. За минувшину та майбутні часи. Зі мною ти багато що зрозумієш.
Кубка, який чоловік штовхнув до Перрина, ще хвилину тому на столі не було. Він виблискував сріблом і був по вінця наповнений темним, криваво-червоним вином.
Перрин вгледівся в обличчя незнайомця. Навіть його гострий погляд зміг роздивитися лише тіні, що обгортали чоловіка, немов плащ Охоронця. Темрява огортала його, наче голубила. Було в його очах щось таке, що, гадав Перрин, він зуміє пригадати, якщо постарається. Шепіт повернувся.
— Ні, — сказав він м’якому звуку в голові, та коли рот незнайомця скривився від люті — що минула так само швидко, як і з’явилася,—юнак вирішив, що ця відповідь стосуватиметься і вина. — Я не хочу пити, — сказав Перрин.
Він розвернувся й попрямував до дверей. Камін був обкладений річковою галькою; кілька довгих столів з лавами заповнювали залу. Раптом Перрину захотілося вийти надвір, подалі від цього чоловіка.
— У тебе не буде багато шансів, — різким голосом сказав незнайомець йому в спину. — Три ниті сплетені разом і приречені на спільний фатум. Обріжеш одну — розірвуться й інші. Доля зможе вбити тебе, — якщо не гірше.
Перрин відчув позаду себе несподіваний жар, що зник так само раптово, як і з’явився, — неначе відчинили й миттю закрили дверцята плавильної печі. Наляканий, він озирнувся. Зала була порожньою.
Це лише сон, подумав юнак, тремтячи від холоду. І все змінилося.
Він дивився в дзеркало і, здавалося, розумів і водночас не розумів того, що там побачив. На ньому був позолочений шолом у формі лев’ячої голови, — неначе він його носив одвічно. Позлітка вкривала його пишно ковану кірасу, а обладунки на руках та ногах мережило золоте карбування. Тільки сокира на паску була звичайною. Голос у голові — його власний — промовляв до нього, що він уподобає лише ту зброю, яку використовував уже тисячу разів у сотнях битв. Ні! Він хотів позбутися її; викинути. Я не можу! У вухах продзвенів виразний голос, гучніший за шепіт.
— Чоловік створений для слави.
Перрин відірвався від дзеркала—й усвідомив, що бачить найпрекраснішу жінку, яку коли-небудь зустрічав. Він не помічав більше нічого в залі, крім неї. Її очі були немов опівнічні озерця, а ніжно-бліда гладенька шкіра здавалася м’якшою від сукні з білого шовку. Коли вона наблизилася, у нього пересохло в роті. Він зрозумів, що всі жінки, яких він бачив раніше, — незграбні й недоладні. Юнак затремтів — дивно, чому йому так холодно.
— Чоловік повинен тримати свою долю обома руками, — мовила жінка, усміхаючись. Це трохи зігріло його. Жінка була високою, — менше долоні їй не вистачало, щоб дивитися йому в очі нарівні. Срібні гребінці тримали її коси, чорніші від крукового крила. Широкий срібний пасок-ланцюг огортав тонесеньку талію, яку юнак міг би обхопити руками.