Гладкий власник на ім’я Каван Лопар був просто щасливий надати їм кімнати. Він наморщився через брудне взуття, але срібло з Метової кишені — золото вже закінчувалося — і Томів клаптиковий плащ розгладили зморшки на його чолі. Коли Том сказав, що виступатиме за невеличку платню протягом кількох ночей, підборіддя Лопара вдоволено сіпнулося. Про великого чоловіка з сивим пасмом у бороді він нічого не знав, як і про трьох дівчат за тими описами, що їх сказав Мет. Юнак залишив усе, крім свого плаща й палиці, у кімнаті, краєм ока переконавшись у тому, що там є ліжко — сон був спокусою, але він відкинув цю думку, — тоді проковтнув гостре рибне рагу й знову кинувся під дощ. Він був здивований тим, що Том пішов за ним. :
— Я гадав, ти захочеш залишитися там, де сухо, Томе.
Менестрель погладив футляр з флейтою, що досі був під його плащем. Решту речей він залишив у кімнаті.
— Люди охочіше говорять з менестрелями, хлопче. Я можу щось дізнатися, — щось таке, чого тобі не скажуть. І я не хочу, щоб дівчатам зашкодили, — не менше від тебе.
Через сотню кроків униз дощовою вулицею з протилежного боку розташовувалась інша корчма; за нею через двісті кроків була ще одна, і далі — ще одна. Мет рушив до них і затримався там достатньо довго, тож Том устиг розпустити свій плащ і розповісти історію, дозволивши комусь налити собі склянку вина, поки Мет розпитував про високого чоловіка з сивим пасмом у коротко стриженій чорній бороді та про трьох дівчат. Він виграв кілька монет у кості, однак нічого не дізнався, — як і Том. Він був радий, що менестрель, схоже, зробив лише кілька ковтків вина в кожній корчмі; на кораблі Том утримувався від випивки, але Мет не був упевнений, що чоловік не порине знову у винний запій в Тірі. Коли вони відвідали дюжину залів, Мет відчув, як поважчали його повіки. Дощ трохи зменшився, хоча все ще монотонно падав грубими краплями, — але тепер відчувався вітер. Небо забарвилося в темно-сірий, очікуючи на світанок.
— Хлопче, — пробурмотів Том, — якщо ми не повернемося до «Білого півмісяця», я засну тут, під дощем. — Він закашлявся. — Ти помітив, що ми пройшли повз три корчми? Світло, я так утомився, що не можу думати. У тебе є план, куди йти, про який ти не розповів мені?
Мет сонно стежив за високим чоловіком у плащі, який квапливо зайшов за ріг. Світло, я втомився. Ранд за п’ятсот ліг звідси, грається в клятого Дракона.
— Що? Три корчми?
Вони стояли прямо перед однією — «Золотим горнятком», як було написано на вивісці, якою хилитав вітер. Зображення під словами було не надто схоже на гральне горнятко, але Мет вирішив спробувати ще цю корчму.
— Ще одну, Томе. Якщо ми не знайдемо їх тут, то повернемося й ляжемо спати.
Сон звучав значно привабливіше, ніж гра в кості, хай і на сто золотих, — однак Мет змусив себе зайти досередини.
Ступивши лише два кроки загальною залою, Мет побачив його. Кремезного чоловіка, що носив зелений каптан із блакитними смужками вздовж пишних рукавів. Це був Комар: коротка підстрижена борода з сивим пасмом на підборідді. Він сидів на одному з тих дивних стільців з низькою спинкою за столом на іншому кінці кімнати, струшуючи шкіряним горнятком і посміхаючись чоловіку навпроти. Інший чоловік був вбраний у довгий каптан та широкі бриджі, і він не посміхався. Він дивився на монети на столі, немовби бажав, щоб вони повернулися до його гаманця. Інше горнятко стояло біля ліктя Комара.
Комар підняв шкіряне горнятко і почав сміятися ще до того, як кубики перестали обертатися.
— Хто наступний? — крикнув він, згрібаючи виграш на свою частину столу. Перед ним уже була значна купа срібла. Він зібрав кубики назад у горнятко і покалатав ними.
— Хтось ще хоче випробувати свій талан?
Схоже, ніхто більше не хотів, — однак він продовжував калатати й сміятися.
Визначити господаря було неважко, хоча у Тірі вони й не носили білих фартухів. Його каптан був такого ж синього відтінку, як і в інших власників, з якими Мет спілкувався. Товстун, хоч і вполовину менший від Лопара і з меншою кількість підборідь, сидів самотою за столом, жваво поліруючи олов’яний кухоль, і зиркав через усю кімнату на Комара, — але лише тоді, коли той на нього не дивився. Дехто з інших відвідувачів теж похмуро поглядав на нього краєм ока. Але не тоді, коли дивився він.
Мет притамував початкове бажання кинутися на Комара, стукнути його по голові своєю палицею і змусити сказати, де Еґвейн та інші. Щось було не так. Комар був єдиним чоловіком з мечем, якого Мет тут бачив, — але те, як інші поглядали на нього, приховувало щось більше, ніж страх перед мечником. Навіть служниця, що принесла йому свіжий кухоль вина, за що він вщипнув її, нервово засміялася.