Подивитися на нього зусібіч, втомлено подумав Мет. Половина проблем, у які я втрапляю, стаються через те, що я цього не роблю. Я повинен подумати. Втома, здавалося, наповнила його голову вовною. Він махнув Тому, і вони підійшли до господаря, що підозріло подивився на них, коли вони сіли.
— Що це за чоловік з сивим пасмом у бороді? — спитав Мет.
— Ви не місцеві, правда? — сказав господар. — Він також чужоземець. До сьогоднішньої ночі я його не бачив, — але я знаю, хто він. Один з тих, хто приїжджає сюди й збагачується на торгівлі. Достатньо багатий торговець, щоб носити меч. Але це не привід, щоб так ставитися до нас.
— Якщо ви ніколи раніше не бачили його, — сказав Мет, — то звідки знаєте, що він — торговець?
Власник глянув на нього, як на віслюка.
— Його каптан, юначе, — і меч. Він не може бути лордом чи солдатом, якщо не місцевий, — значить, він багатий торговець. — Чоловік похитав головою через тупість чужоземців. — Вони приїжджають на наші землі, задирають носи, пестять дівчат прямо на наших очах, хоч їх сюди ніхто не кликав. Якби я пішов у Маул, то не обдирав би рибалок під час гри. Якби в Тавар, — то не грав би з фермерами на їхній урожай, який вони привезли, аби продати. — Він полірував кухоль все лютіше. — Такий талан у чоловіка. Мабуть, так він і збагатився.
— Він виграє, так? — Позіхаючи, Мет замислився про те, що було б цікаво зіграти з таким же щасливчиком, як він сам.
— Інколи він програє, — пробурмотів господар, — коли на кону кілька срібних пенні. Інколи. Але не коли срібна марка. Не менше дюжини раз сьогодні я бачив, як він переміг в «корони» з трьома коронами й двома трояндами. А у «Верх» іще частіше: у нього було три шістки й дві п’ятірки. Він викидав лише шістки в «Трійки» — і три шістки й п’ятірку кожним кидком у «Компас». Якщо йому так таланить, Світло сяє на нього, — і це добре для нього; але нехай грає з іншими торговцями, як і годиться. Як у чоловіка може бути такий талан?
— Обважені кості, — сказав Том і кашлянув. — Коли він хоче перемогти напевно, то використовує кості, що завжди падають одним боком. Він достатньо розумний, щоб не використовувати їх для найбільшої комбінації: народ би засумнівався, якби завжди випадав «король». — Він підняв брову до Мета. — Йому достатньо одного кидка, який неможливо побити, — але він не може змінити те, що вони показують завжди одне і те саме.
— Я чув про таке, — повільно сказав господар. — Ілліанці використовують це, як я чув. — Тоді він похитав головою. — Але ж обидва чоловіки використовують однакові горнятка й кості. Це неможливо.
— Принеси мені два гральних горнятка, — сказав Том, — і два набори кубиків. Корони чи цятки — немає значення, головне, щоб вони були однакові.
Господар похмуро подивився на нього, але пішов, розважливо взявши олов’яний кухоль із собою, і незабаром повернувся з двома шкіряними горнятками. Том викотив на стіл перед Метом п’ять кістяних кубиків. Усі набори кубиків, які коли-небудь бачив Мет, — чи то з цятками, чи то із символами, — були зроблені з кістки чи з дерева. Ці мали цятки. Він підняв їх, зиркнувши на Тома.
— Я повинен був щось побачити?
Том кинув кості з іншого горнятка собі на долоню, а тоді так швидко, що ледь можна було помітити, кинув їх назад і перевернув горнятко догори дриґом, перш ніж кубики встигли випасти. Він поклав руку на дно горнятка.
— Поміть кожен з них, хлопче. Щось незначне, — але те, що ти впізнаєш як свою мітку.
Мет спантеличено перезирнувся з господарем. Тоді вони обидва подивилися на горнятко під Томовою рукою. Він знав, що Том збирається показати якийсь фокус — менестрелі завжди демонструють неможливі речі: то їдять полум’я, то дістають з повітря шовк — але він не міг зрозуміти, як Том може щось провернути, якщо вони сидять так близько. Він витягнув свій ніж і зробив маленькі подряпинки на кожному кубику, якраз через коло з шести цяток.
— Добре, — сказав він, поклавши їх на стіл. — Покажи мені свій фокус.
Том потягнувся й взяв кубики, а тоді поклав їх знову на відстань фута. — Знайди свої помітки, хлопче.
Мет спохмурнів. Томова рука досі накривала шкіряне горнятко; менестрель не рухав її й не наближав Метові кості. Юнак підняв кубики... і здивовано змигнув. На них не було подряпин. Господар зітхнув.
Том відкрив свою вільну руку, показавши п’ять кубиків.
— Твої помітки на цих. Ось це й робить Комар. Це дитячий трюк, дуже простий, — але я б ніколи не подумав, що в нього такі кмітливі пальці.