— Думаю, після цього мені не захочеться грати з тобою в кості, — повагом мовив Мет. Господар розглядав кості, але не схоже було, що він розібрався, у чому справа.
— Кличте варту, чи як ви їх називаєте, — сказав йому Мет. — Нехай заарештують його. — У в’язниці він нікого не зможе вбити. А якщо вони вже мертві? Він намагався не слухати, але думки напосідали. Тоді він помре. І Ґаебріл, — чого б це мені не коштувало! Вони живі, щоб я згорів! Повинні бути живими!
Господар похитав головою.
— Я? Щоб я доніс на торговця захисникам? Вони навіть не глянуть на його кості. Він може сказати лише одне слово, і мене закують у кайдани й відправлять рити канали в Кігтях Дракона. Він може порубати мене на місці, — і захисники скажуть, що я на це заслужив. Можливо, він сам скоро піде.
Мет скривився.
— Якщо я викрию його, цього буде достатньо? Покличете варту, чи захисників, чи кого там?
— Ви не розумієте. Ви чужоземці. Навіть якщо він теж, — він багатий чоловік. Поважний.
— Чекай тут, — сказав Мет Тому. — Я не дозволю йому знайти Еґвейн чи інших, чого б це мені не коштувало.
Він позіхнув, відсуваючи назад стілець.
— Чекай, хлопче, — покликав його Том м’яко, але наполегливо. Менестрель піднявся зі стільця. — Щоб ти згорів, — ти не знаєш, куди пхнешся!
Мет махнув йому, щоб залишався там, і рушив до Комара. Ніхто не прийняв виклик бороданя, тож він подивився на Мета з цікавістю, коли той припер свою палицю до столу й сів навпроти.
Комар оглянув Метовий каптан і бридко всміхнувся.
— Ти хочеш зіграти на мідяк, фермере? Я не витрачаю час на... — Він раптово замовк, коли Мет поклав на стіл золоту андорську крону і позіхнув, не докладаючи зусиль, щоб прикрити свого рота. — Ти малослівний, фермере, — і, хоча твої манери могли би бути кращими, золото говорить саме за себе і не вимагає манер.
Він потрусив шкіряним горнятком і жбурнув кості. Чоловік реготнув І тле ДО ТОГО, ЯК ВОНИ зупинилися, показуючи три корони Й ДВІ троянди- — Тобі не побити їх, фермере. Можливо, у тебе є ще ЗОЛОТО В ЦИХ торбах, яке ти хочеш програти? Що ти зробив? Пограбував свого господаря?
Він потягнувся по кубики, але Мет випередив його і загріб їх собі. Комар злобно зиркнув, але дозволив йому взяти горнятко. Якщо два кидки однакові, то гравці мають кидати, поки хтось не переможе. Мет посміхнувся, калатаючи кості. Він не дав Комару можливості підмінити їх. Якщо вони викинуть однакові позиції три чи чотири рази підряд — абсолютно однакові щоразу — навіть ці захисники звернуть увагу. Уся загальна зала це побачить; їм доведеться підтримати Мета.
Він кинув кості на стіл. Вони дивно підстрибували. Він відчув: щось — рухається. Було так, мовби його талан шаленів. Кімната, здавалося, оберталася довкола нього, смикаючи кості за ниточки. Йому чомусь хотілося подивитися на двері, але він змушував себе дивитися на кості. Вони зупинилися. П’ять корон. Очі Комара, здавалося, от-от вилетять з орбіт.
— Ти програв, — тихо сказав Мет. Якщо його талан був аж таким, тоді, можливо, був саме час натиснути на нього. Голос десь із глибини голови говорив йому подумати, — але він був надто втомлений, щоб слухатися. — Гадаю, твій талан вичерпується, Комаре. Якщо ти щось зробиш цим дівчатам, він і зовсім закінчиться.
— Я навіть не знайшов... — почав було Комар, досі дивлячись на кубики, а тоді підвів голову. Його обличчя зблідло. — Звідки ти знаєш моє ім’я?
Він не знайшов їх, — поки що. Талане, солодкий талане, залишайся зі мною.
— Повертайся до Кеймліна, Комаре. Скажи Ґаебрілу, що не зміг їх знайти. Скажи, що вони мертві. Що-небудь, — але їдь із Тіра сьогодні ж. Якщо я побачу тебе знову, то вб’ю.
— Хто ти? — розгублено сказав кремезний чоловік. — Хто?..
За мить він уже оголив лезо меча й стояв на ногах.
Мет штовхнув та перекинув на нього стіл і схопився за палицю. Він уже й забув, який насправді кремезний цей Комар. Бородань відштовхнув стіл прямо на нього. Мет упав разом зі стільцем, тримаючи голими руками палицю, коли Комар відкинув з дороги стіл і посунув на Мета. Юнак уперся ногами в тулуб чоловіка, щоб зупинити натиск, і незграбно змахнув палицею, — лише щоб відвести меч. Проте удар вибив палицю з його пальців, і він натомість вхопився за зап’ясток Комара з клинком, що навис за кілька сантиметрів від його обличчя. Щось прогарчавши, він відкотився назад, щосили тиснучи на нього ногами. Очі Комара розширилася від здивування, коли він перелетів через Мета й звалився на стіл горілиць. Мет поповз до палиці, але коли схопив її, то побачив, що Комар не рухається.
Кремезний чоловік лежав, розкинувши ноги в стегнах на столі, а інша його половина звисала головою вниз зі столу. Чоловіки, що сиділи за столом, були вже на ногах, на безпечній відстані, заламуючи руки й нервово перезираючись. Негучний схвильований гул наповнював залу — це було не зовсім те, чого очікував Мет.