Перрин розстібнув каптан до середини й розв’язав комір сорочки. У Тірі було дещо прохолодніше, ніж в Ілліані, але спекотно було десь так само, як влітку в Межиріччі, — і, як завжди буває після дощу, вологість повітря лише погіршувала ситуацію. Ремінь з його сокирою звисав з високої луки сідла. Йому приємніше було не носити його, — а там він був під рукою у разі необхідності.
Його здивувало багно на вулицях, котрими вони їхали. Брудні вулиці були лише в селах та малих містах, a Tip був одним з великих міст. Але, здавалося, люди не звертали на це уваги; деякі ходили босоніж. Жінка, що йшла на маленьких дерев’яних платформах, на мить затримала його уваїу, і він замислився над тим, чому всі їх тут не носять. Схоже, в цих мішкуватих бриджах чоловікам було комфортніше, ніж в обтислих, які носив він, — але юнак був упевнений, що почуватиметься дурнем, якщо спробує вбратися у них. Він уявив себе в таких бриджах, в одному з тих круглих брилів — і засміявся.
— Що тебе розвеселило, Перрине? — спитав Лоял. Його вуха зовсім опали й сховалися у волоссі; оґір занепокоєно вдивлявся у людей на вулиці. — Цей народ має такий вигляд... переможений, Перрине. Останнього разу, коли я тут був, вони виглядали зовсім інакше. Навіть люди, що дозволили вирубати свій гай, не заслуговують на такий вигляд.
Перрин почав розглядати обличчя людей — замість того, щоб просто дивитися на все. І зрозумів, що Лоял має рацію. Щось покинуло всі ці обличчя. Надія, мабуть. Цікавість. Вони навіть не зважали на групку вершників, — окрім тих випадків, коли слід було поступитись дорогою. Оґір, що височів на коні завбільшки з тяглового, для них нічим не відрізнявся від Лана чи Перрина.
Коли подорожні увійшли до міста крізь ворота у високій сірій стіні, вулиці змінилися на бруковані. Ворота вони минали під пильним поглядом темних очей солдат — в кірасах поверх червоних каптанів з широкими рукавами і вузькими білими манжетами, в круглих шоломах з гребенем зверху. Замість мішкуватих бриджів чоловіки тут носили обтислі, й заправляли їх у чоботи з халявами до колін. Солдати похмуро подивилися на меч Лана й торкнулися своїх, гостро зиркнули на сокиру Перрина та його лук, — але обличчя в них були якісь пригнічені, наче більше ніщо не вартувало їхніх зусиль.
Будівлі в місті були масивніші й вищі, хоча здебільшого не відрізнялися від тих, що й у передмісті. Дахи здавались Перрину дещо дивними на вигляд, — особливо ті, що з загостреними верхівками; але юнак уже бачив стільки їхніх різновидів відтоді, як вийшов з дому, що він тільки й міркував, якими саме цвяхами кріпили черепицю. У деяких місцях люди взагалі для цього не використовували цвяхи.
Палаци й великі будинки розташовувались серед менших, простіших, — і, здавалося, всі вони були перемішані випадково. Споруда з вежами й квадратними білими куполами, оточена зусібіч широкими вулицями, містила крамниці й корчми, а на іншому боці вулиці стояли будинки. Велетенський зал з чотирма квадратними мармуровими колонами завширшки в чотири кроки, з п’ятдесятьма сходами, що вели до бронзових дверей заввишки п’ять спанів, з одного боку містив пекарню, а з іншого — кімнату кравця.
Більшість чоловіків тут носили каптани й бриджі, схожі на солдатські, хоча яскравіших кольорів та без обладунків; лише деякі з них мали мечі. Ніхто не ходив босоніж — і не носив тих мішкуватих бриджів. Жіночі сукні часто бували довгими, а комірці, пошиті як із шовку, так і з вовни, спускалися до голих плечей і навіть до грудей. Морський народ інтенсивно торгував шовком за посередництвом Тіра. Вулицями проїжджало чимало паланкінів та карет з кінськими упряжками, — як і возів, запряжених волами, та фургонів. І все ж напрочуд багато людей мали такий вигляд, мовби вони опустили руки.
Корчма «Зірка», яку обрав Лан, сусідила з крамницею з одного боку та кузнею — з іншого; їх розділяли лише вузькі провулки. Ковальня була збудована з необробленого сірого каменю, а ткацька крамниця та корчма — з дерева, хоча «Зірка» була чотириповерховою спорудою з маленькими вікнами на даху. Гуркіт ткацьких станків наполегливо конкурував з ляскотом ковальського молота. Вони віддали своїх коней стайничим, котрі повели їх на задній двір, а самі увійшли до корчми. З кухні поширювались аромати риби, випічки й, можливо, чогось тушкованого, а також запах смаженої баранини. Чоловіки в загальній залі були вбрані в обтиснені каптани й вільні бриджі. Перрин подумав, що багатших людей — чомусь він вважав чоловіків у барвистих каптанах із широкими рукавами й жінок з оголеними плечима в яскравих шовкових сукнях багатими чи знатними — що таких людей повинен відлякувати цей шум. Можливо, тому Лан і вибрав цю корчму.