— Як ми заснемо в такому гаморі? — пробурмотіла Зарін.
— Жодних питань? — сказав він, усміхаючись, — і на мить йому здалося, що вона покаже йому язика.
Господар був круглолицим лисим чоловіком у довгому синьому каптані й вільних бриджах; він вклонився їм зі складеними на пузі руками. Його обличчя виражало ту саму стомлену покірність.
— Хай Світло сяє на вас, майстрине, ласкаво прошу, — зітхнув він. — Хай Світло сяє на вас, майстрине, ласкаво прошу. — Він коротко зиркнув на жовті очі Перрина, а тоді втомлено перевів погляд на Лояла. — Хай Світло сяє на вас, друже оґіре, ласкаво прошу. Минув уже рік відтоді, як я бачив оґірів у Тірі. Робота чи щось іще у Твердині. Вони зупинялися там, звісно, — але я якось бачив їх на вулиці.
Він знову зітхнув і, схоже, не спромігся на те, щоб зосередитись на своїй цікавості, аби спитати, чому ще один оґір приїхав до Тіра, — чи хоча б чому вони всі сюди приїхали.
Голомозий чоловік на ім’я Джура Гарет показав їм кімнати сам. Мабуть, шовкова сукня Морейн і те, як вона ховала своє обличчя, вкупі з Лановим суворим обличчям і мечем, робили з них леді та її охоронця в його очах, тож вони удостоїлись його особистої уваги. Перрина він, очевидно, сприйняв за своєрідного слугу, а от щодо Зарін вочевидь був невпевнений — чим викликав її неприховану відразу; ну, а Лоял був, врешті, оґіром. Він покликав чоловіків, щоб зсунули для Лояла ліжка разом, і запропонував Морейн окрему кімнату для трапези, якщо вона забажає. Вона люб’язно пристала на цю пропозицію.
Вони йшли всі разом верхніми коридорами, утворивши невеличку процесію. Наприкінці Гарет вклонився, зітхнув — і покинув їх, залишивши там, де вони починали обхід: біля кімнати Морейн. Стіни були тиньковані білим, а голова Лояла зачіпала стелю коридору.
— Огидний чолов’яга, — пробурмотіла Зарін, люто струшуючи пилюку зі своїх вузьких спідниць обома руками. — Упевнена, він повважав мене вашою служницею, Айз Седай. Я на це не підписувалася!
— Стеж, що говориш, — тихо сказав Лан. — Якщо скажеш це ім’я на людях, то пошкодуєш про це, дівчино.
Здавалося, вона хотіла посперечатися, — але його крижані блакитні очі цього разу припнули їй язика, хоч і не охолодили вогника в її очах.
Морейн не зважала на них. Дивлячись в нікуди, вони жмакала свій плащ руками, немовби витираючи їх. Перрину здавалося, що вона не усвідомлює своїх рухів.
— Як ми шукатимемо Ранда? — спитав він, але вона не чула його. — Морейн?
— Не відходьте від корчми, — мовила вона через деякий час. — Tip може бути небезпечним місцем для тих, хто не знає його звичаїв. Тут Візерунок може розірватися. — Останнє вона сказала тихо, наче до себе. А голосніше додала: — Лане, погляньмо, що ми можемо дізнатися, не привертаючи уваги. Решта — залишайтеся в корчмі!
— «Залишайтеся в корчмі», — мавпувала Зарін, коли Айз Седай та Охоронець зникли, спустившись сходами донизу. Однак вона сказала це так тихо, що вони не могли почути. — Цей Ранд. Він той, кого ви називаєте... — Якщо вона називала себе соколом, то зараз це був дуже невпевнений сокіл. — А ми в Тірі, де в Серці Каменя зберігається... І Пророцтво каже... Спопели мене Світло, та’верене, — хіба це та історія, до якої я хочу потрапити?
— Це не історія, Зарін. — Якусь мить Перрин відчув себе майже так само безнадійно, як і господар. — Колесо вплітає нас у Візерунок. Ти сама вплутала свою нитку в наші; тепер надто пізно її розплутувати.
— Світло! — прошипіла вона. — Тепер ти говориш, як вона!
Він залишив дівчину з Лоялом і пішов до своєї кімнати віднести речі — у ній було низьке ліжко, зручне, але маленьке: схоже, міські жителі думають, що воно цілком годяще. Ще були умивальник, табуретка та кілька гачків у потрісканій стіні. А коли він вийшов, Лояла та Зарін там уже не було. Дзенькіт молота об ковадло кликав його.
Так багато всього у Тірі здавалося дивним, що піти до ковальні було полегшенням. На першому поверсі розташовувалась одна велика кімната, де замість задньої стіни були двоє довгих дверей, що вели на подвір’я, де підковували коней і волів. Ремінь для волів висів прямо тут. Молоти стояли на своїх підставках, а щипці різних видів і розмірів висіли на відкритих балках стін; лещата й копитні ножі та інші знаряддя для підковки були акуратно розкладені на дерев’яних лавах із зубилами та з невеличкими ковадлами, кліщами та усілякими іншими знаряддями коваля. У баках валялися різної товщини обрізки заліза та сталі. На твердій брудній долівці стояло п’ять шліфувальних кіл різної окружності, шість ковадл і три кам’яних горни з міхами, — але тільки в одному досі жеврів жар. Під рукою стояли бочки для гартування.