— Дуже акуратна робота, — сказав коваль. — Без зайвих рухів. Ти шукаєш роботу? Мої підмайстри недавно пішли, — усі троє, безпорадні бовдури, — тож у мене знайдеться багато роботи для тебе.
Перрин похитав головою.
— Я не знаю, як довго залишатимуся в Тірі. Я б ще трохи попрацював, якщо ви не проти. Я вже давно цього не робив, тож скучив за роботою. Можливо, я зроблю те, що повинні були б ваші підмайстри.
Коваль гучно пирхнув.
— Ти значно більш вправний, аніж всі ті баламути, що лише нудяться я глипають очима, бурмочучи щось про свої кошмари. Так, наче нікому ніколи не сняться погані сни. Так, ти можеш працювати тут, скільки захочеш. Світло, мені замовили дюжину скоблів і три сокири, а столяру внизу вулиці потрібне долото і... Дуже багато — всього й не перелічиш. Почнемо зі скоблів — і побачимо, що ми встигнемо до ночі.
Перрин цілковито занурився в роботу, протягом певного часу не помічаючи нічого, окрім жару металу, дзенькоту молота, запаху горна. Однак в якийсь момент він підвів погляд і побачив, що коваль — звали його Д ермі-дом Аллою — знімає свій жилет, а на подвір’я вже спустилися сутінки. Все довкола освітлювали лише горн і пара ліхтарів. І Зарін сиділа на ковадлі біля одного з холодних горнів, спостерігаючи за ним.
— То ти і справді — коваль, ковалю, — сказала вона.
— Ще й який, майстрине, — сказав Аяла. — Він сказав, що підмайстер, — але ту роботу, що він сьогодні зробив, не всякий майстер подужає, така моя думка. Чудові удари. Й дуже впевнені.
Перрин переминався з ноги на ногу, коли його хвалили, і коваль усміхнувся йому. Зарін дивилася на обох, не розуміючи їх.
Перрин пішов повісити жилет і фартух, але, коли він скинув їх, то раптово відчув погляд Зарін на своїй спині. Йому здавалося, що вона торкається його; її трав’яний запах забив йому памороки. Хлопець швидко натягнув сорочку через голову, так-сяк заправив її в бриджі й обсмикнув свій каптан. Коли Перрин розвернувся, Зарін усміхалася своєю легенькою потайною усмішкою, що завжди змушувала його нервувати.
— Цим ти збираєшся займатися? — спитала вона. — Ти пройшов увесь цей шлях, щоб знову стати ковалем? — Аяла залишив двері незачиненими й прислухався до їхньої розмови.
Перрин узяв важкий молот-балду, яким користувався, — з десятифун-товим бійчиком і руків’ям завдовжки з руку. Він добре з ним почувався. На своєму місці. Коваль подивився йому в очі — й навіть не моргнув; важливою була робота; вміння працювати з металом, а не колір очей людини.
— Ні, — сумно сказав він. — Сподіваюся, колись, одного дня... Але ще — ні.
Він потягнувся, щоб повісити молот на стіну.
— Візьми його, — кашлянув Аяла. — Я зазвичай не роздаю добрі молоти, але... Робота, яку ти сьогодні зробив, варта значно більшого, — та й, можливо, він допоможе тобі прийти до того «одного дня». Візьми його. Залиш собі.
Перрин стиснув молот у руці. Це було приємне відчуття.
— Дякую, — сказав він. — Не можу передати, як це важливо для мене. — Просто пам’ятай про «один день», юначе. Просто пам’ятай про це. Коли коваль пішов, Зарін подивилася на юнака й сказала:
— Ти хоч розумієш, які чоловіки дивні, ковалю? Ні? Гадаю, що ні.
Вона вискочила з ковальні, залишивши його стискати молот в одній руці, а іншою — чухати потилицю.
Ніхто в загальній залі не звернув на нього уваги, — на золотоокого чоловіка з ковальським молотом. Він піднявся до своєї кімнати, але цього разу не забув засвітити лойову свічку. Його сагайдак та сокира висіли на тому ж гачку на тинькованій стіні. Він зважив сокиру в одній руці, а молот — в іншій. З огляду на вагу металу сокира з лезом у формі півмісяця й товстим шипом була на добрих п’ять чи шість фунтів легша від молота, — але відчувалася в десять разів важчою. Він перемістив сокиру в петлі на ремені та поставив молот на підлогу під гачком, сперши його на стіну. Руків’я сокири й молота ледь не торкалися одне одного, — два шматки деревини, майже однакові завтовшки. Два шматки металу, майже однакові на вагу. Юнак довго сидів на табуретці, розглядаючи їх. Він все ще дивився, коли Лан засунув голову до його кімнати.
— Ходімо, ковалю. Нам треба дещо обговорити.
— Я і є коваль, — сказав Перрин, і Охоронець похмуро подивився на нього.
— Тобі що, зима в голову вдарила, ковалю? Якщо ти більше не можеш нести свій тягар, то можеш усіх нас потягти з гори вниз.
— Я нестиму свій тягар, — прогарчав Перрин. — Я робитиму те, що потрібно. Що тобі треба?
— Ти, ковалю. Не чув? Ходімо, фермере.
Це прізвисько, яким Зарін так часто його називала, розлютило його зараз, — однак Лан уже встиг відвернутися. Перрин поспішив у коридор і пішов за ним услід до передньої частини корчми, сподіваючись сказати Охоронцю, що він уже ситий цим «ковалю» й «фермере», — адже його ім’я Перрин Айбара. Охоронець пірнув у єдину приватну їдальню в корчмі, вікна якої виходили на вулицю.