— Так, — прошепотів він. Усередині нього подив протистояв згоді. Він ніколи не прагнув слави. Але після її слів він забажав слави найдужче у світі. — Тобто... — Якийсь звук знову заскреготів у нього в черепі. Ні! Скрегіт минув, як і згода. Майже. Він приклав руку до голови, вхопився за золотий шолом і зняв його.
— Я... Не думаю, що прагну слави. Це не для мене.
— Не прагнеш слави? — засміялася вона. — Чи існує чоловік, у якого кров стугонить у жилах, — що не бажав би прославитися? Здобути стільки слави, як у того, хто просурмить у Ріг Валіра?
— Не хочу, — мовив він, хоча частина його кричала, що він бреше. Ріг Валіра. «Ріг просурмив — і почалась велика розплата. Смерть їхала на його плечі і все ще чекала попереду. Його коханка. Його руйнівниця». Ні! Я просто коваль.
Вона жалісливо посміхнулася.
— Бажати так мало. Ти не повинен слухати тих, хто відвертатиме тебе від твого призначення. Вони хотітимуть принизити тебе, розтоптати. Знищити. Протистояння з долею принесе лише біль. Хто ж обирає страждання, коли може отримати славу? Своє ім’я, вписане поряд з усіма легендарними героями?
— Я не герой.
— Ти не знаєш і половини того, ким ти є. Чи ким можеш бути. Підійди, розділи цей кубок зі мною, — за призначення й за славу. — Вона тримала блискучий срібний кубок, наповнений криваво-червоним вином. — Пий.
Перрин похмуро вдивився в кубок. Щось у ньому... було знайоме. Гарчання вгризалося в його мозок. Ні! Він боровся з ним, відмовляючись слухати. Ні!
Жінка простягла йому золотий кубок.
— Пий.
Золотий? Здається, кубок був... він був... Думка вислизнула від нього. Юнак розгубився, і в’їдливий внутрішній звук повернувся знову, продираючись до його свідомості.
— Ні, — відповів він. Перрин подивився на золотий шолом у своїх руках і відкинув його вбік. — Я коваль. Я... — звук у його голові опирався, боровся з усіх сил, щоб дійти до свідомості. Перрин обхопив голову руками й затиснув вуха, щоб заглушити цей звук, — але таким чином лише замкнув його в собі. — Я лю-ди-на! — закричав він. •
Темрява оповила юнака, але голос жінки звучав і далі, — пошепки.
— Тут завжди ніч, і всім людям щось сниться. А особливо тобі, мій дикуне. Я завжди буду у твоїх снах.
Спокій.
Він опустив руки. Юнак знову був у своєму каптані та бриджах, — вміло пошитих без усіляких прикрас. Звичайний одяг коваля чи будь-якого селянина. Але він це заледве помітив.
Перрин стояв біля низьких поручнів кам’яного мосту, що вигинався від одного широкого плаского кам’яного шпиля до іншого. Вони розташовувалися так далеко від нього, що навіть його пильний погляд не міг їх розгледіти. Перрин не розумів, звідки ллється світло, тьмяне навіть для його очей. Воно просто було. Усюди, куди сягав його зір, ліворуч і праворуч, вгорі й внизу, стояли мости, шпилі, опори та переходи. Здавалося, вони не мали ні кінця, ні початку. Ба більше: деякі з цих переходів здіймалися до вершин шпилів, які розташовувались просто над тим місцем, звідки ці переходи й починалися. Звідусіль відлунював плескіт води. Перрина пройняло холодом.
Раптом краєм ока він помітив якийсь рух — і, не замислюючись, присів за кам’яним парапетом. Хтось міг його помітити, — і це було небезпечно. Він не розумів чому, — але знав це напевно. Просто знав.
Обережно визираючи з-за поручнів, він стежив поглядом за тим, що рухалося. Вдалині на переході блиснуло біле сяйво. Там була жінка, — він був упевнений у цьому, хоча й не міг її роздивитися. Жінка в білій сукні, яка кудись квапилася.
На мосту, трохи нижче того місця, де був хлопець, і значно ближче до переходу, котрим йшла жінка, раптом з’явився чоловік. Високий і стрункий, а в його чорному волоссі сріблилася сивина, що надавало йому статечного вигляду. Його темно-зелений каптан був рясно розшитий золотим листям. Пояс та капшук також мережив золотий візерунок; піхва кинджала виблискувала коштовним камінням, а халяви чобіт були прикрашені золотими торочками. Звідки він?
З іншого боку мосту так само раптово виник другий чоловік. Чорні смужки прикрашали пишні рукава його червоного каптана, а густо зібране світле мереживо звисало з коміра та манжетів. Чоботи були рясно прикрашені сріблом, — так, що самої шкіри майже не було видно. Чоловік був нижчим від того, якому ішов назустріч, та більш присадкуватим, з коротким волоссям, білим, як і його мереживо. Вік не зробив його кволим. Він рухався з тією ж гордовитою впевненістю, що й той, другий чоловік.
Вони обережно наблизилися один до одного. Немов два кінних торговці, які знають, що інший хоче продати кульгаву кобилу, подумав Перрин.