навпомацки, поки Бе’лал плете свої сіті, а Колесо плете Візерунок навколо нас. А де місце аїльців — у плетиві Колеса чи Бе’лала? Лане, ти мусиш якомога швидше знайти мені шлях до Твердині. Нам. Знайди, як нам швидко туди проникнути.
— Як накажете, Айз Седай, — сказав він, — але його тон був теплий, а не офіційний. Він зник за дверима. Морейн похмуро дивилася на стіл; її очі затуманилися думками.
Зарін встала й подивилася на Перрина, схиливши голову набік.
— Що робитимеш, ковалю? Схоже, вони хочуть, щоб ми чекали й спостерігали, поки вони шукатимуть пригод. І я не скаржуся.
Щодо останнього він сумнівався.
— Для початку, — відповів він, — я збираюся поїсти. А потім подумаю про молот.
І спробую зрозуміти, як я до тебе ставлюся. Соколе.
РОЗДІЛ 51
ПРИНАДА У СІТЯХ
ТРраєм ока Найнів помітила високого чоловіка з рудуватим волоссям -Lvy брунатному плащі, що майорів на вітрі. Він спускався освітленою сонцем вулицею, — але, коли дівчина озирнулася, щоб роздивитися його з-під широких крис блакитного бриля, якого їй дала Аїлгуїн, перед нею загуркотів запряжений волами віз. Коли ж той похитався далі, чоловіка ніде не було видно. Вона була майже впевнена, що той ніс на спині дерев’яний футляр для флейти, а його вбрання було точно не тіренським. Це не може бути Ранд. Тільки тому, що він і далі мені сниться, це не означає, що він збирається подолати весь шлях з Елмотськоїрівнини.
Один з босоногих чоловіків, що промчали повз неї з кошиками на спинах, з яких стирчали дюжини великих рибин із серпоподібними хвостами, впав, і срібляста риба полетіла через його голову. Він приземлився руками й колінами в багно, дивлячись на рибу, що повипадала з кошика. Кожне з довгих гладеньких тіл увіткнулось вертикально носом у грязюку, і всі утворили таким чином акуратне коло. Навіть декілька перехожих здивовано на це подивились. Чоловік повільно підвівся на ноги, вочевидь не замислюючись про те, що він був увесь у грязюці. Зняв кошик і почав збирати до нього рибу, хитаючи головою та бурмочучи щось до себе.
Найнів змигнула, — але зараз вона була зайнята цим розбійником з коров’ячим обличчям, який стояв перед нею на порозі своєї крамниці із закривавленими шматками м’яса, котрі звисали перед ним з гаків. Вона смикнула косу й зосередилася на чолов’язі. 1
— Чудово, — різко мовила вона, — я візьму це. Але якщо за таку платню там буде мало м’яса, я більше не матиму з вами справи.
Він байдуже знизав плечима, коли взяв її монети, а тоді загорнув жирний шмат баранини в тканину, яку вона витягла зі свого кошика. Дівчина суворо подивилась на нього, коли він поклав загорнене м’ясо до кошика, — але це аж ніяк не вплинуло на чоловіка.
Вона розвернулася, щоби піти, — і ледь не впала. Найнів досі не звикла до цих колодок; вони весь час застрягали в багні, і вона не могла зрозуміти, як люди дають собі з ними раду. Дівчина сподівалася, що сонце висушить цю грязюку, — але скидалось на те, що в Маулі вона була більш-менш постійною.
Обережно ступаючи, вона рушила назад, до будинку Аїлгуїн, бурмочучи щось собі під ніс. Ціни на все були шалені, якість — незмінно поганою, але, схоже, майже всім було байдуже: і тим, хто купував, і тим, хто продавав. Дівчина відчула полегшення, коли проминула жінку, що кричала на продавця, розмахуючи побитими червоно-жовтими фруктами у кожній руці — Найнів не знала, що це за фрукт; тут було багато фруктів й овочів, про які вона ніколи не чула — і закликаючи всіх подивитися, яке сміття намагається продати їй чоловік, а той, своєю чергою, стояв зі стомленим виглядом — і навіть не намагався посперечатися.
Вона знала, що для таких цін існували певні виправдання — Елейн розповідала про те, що зерно їдять миші в зерносховищах, бо ніхто в Кайрені не може його купити, і про те, якою важливою була торгівля зерном з часів Аїльських війн — але нічого з цього не пояснювало той стан людей, які немов готові були просто лягти й померти. Вона бачила, як град руйнував урожай у Межиріччі, чи сарана його з’їдала, чи чорноязик вбивав отари овець, чи через червону цятку в’янув тютюн, тож було нічого продавати, коли приходили торговці з Бейрлона.
Вона пам’ятала, як два роки поспіль не було чого їсти, окрім супу з ріпи та старого ячменю; іноді ще мисливцям щастило вполювати охлялого кролика. Однак після удару мешканці Межиріччя стали на ноги й повернулися до роботи.
У цих людей був лиш один поганий рік, і їхня риболовля та інша торгівля, здавалося, процвітали. У неї не вистачало на них терпіння. Проблема була, — вона це розуміла; тож потрібно було бути більш терплячою. Це дивні люди з дивними звичками, і те, що вона сприймала як улесливість, для них було звичним ділом, — навіть для Аїлгуїн та Сандара. їй просто потрібно було набратися трохи терпіння.