Кошик упав на підлогу і відскочив; двері позаду неї відчинилися, й увійшла Ліандрін, а за нею — темноволоса жінка зі сивим пасмом над лівим вухом. Вони були вбрані у довгі барвисті сукні з оголеними плечима, і сяйво саїдар оточувало їх.
Ліандрін розправила свою червону сукню й усміхнулася своїм пухким ротом, схожим на пуп’янок троянди. Її лялькове обличчя сповнювали веселощі.
— Бачиш, дикунко, — почала вона, — ти не повинна...
Найнів ударила її в рота так сильно, як тільки змогла. Світло, я повинна вибратися звідси. Вона ляснула Ріанну тильним боком долоні так сильно, що темноволоса жінка зі стогоном впала на спину. Мають бути й інші, — але якщо я зможу вийти надвір, якщо я зможу відійти настільки далеко, щоб вони не могли ставити мені щит, то я щось зроблю. Вона щодуху відштовхнула Ліандрін від дверей. Щойно я втечу від їхнього щита, я...
Удари ринули зусібіч, немовби її гамселили кулаками та палицями. Ні Ліандрін з її розбитим до крові ротом, тепер похмуро стиснутим, ні Ріанна з розхристаним волоссям і зеленою сукнею не підіймали рук. Найнів відчувала потоки Повітря, що сплелися навколо неї так само міцно, як і самі удари. Вона досі рвалася до дверей, але розуміла, що тепер стоїть на колінах, а невидимі удари не вщухають, невидимі палиці й кулаки поцілюють по її спині, животу, по голові й боках, плечах, грудях, ногах. Вона застогнала, впала на бік й згорнулася в клубок, намагаючись захистити себе. О, Світло, я намагалася. Е/вейн! Елейн! Я намагалася! Я не закричу! Згоріти вам, — ви можете забити мене до смерті, — але я не закричу!
Удари припинилися, але Найнів не могла стримати тремтіння. Вона відчувала синці й забої від тімені до ніг.
Ліандрін поклала руки на коліна і під шерхіт шовкових спідниць присіла біля неї. Вона витерла кров зі свого рота. Її темні очі дивилися злісно, а на обличчі вже не було вдоволення.
— Можливо, ти надто тупа, щоб зрозуміти, що програла, дикунко. Ти боролася майже так само дико, як і та інша дурепа, Еґвейн. Вона ледь не збожеволіла. Ви маєте навчитися підкорятися. Ви навчитеся підкорятися.
Найнів затремтіла й знову потягнулася до саїдар. Не те, щоб у неї була надія, але вона мусила щось зробити. Долаючи біль, вона потягнулася... і вдарилася об невидимий щит. Вдоволення знову спалахнуло в очах Ліандрін, — моторошна радість гидкої дитини, що відриває крила мухам.
— Принаймні від цієї нам ніякої користі, — сказала Ріанна, ставши поруч з Аїлгуїн. — Я зупиню їй серце. — Очі Аїліуїн ледь не вистрибнули.
— Ні! — Короткі, медового кольору коси Ліандрін гойднулися, коли вона повернула голову. — Ти завжди вбиваєш надто швидко, — але тільки Великий володар має користь з мертвих.
Вона посміхнулася до жінки, що сиділа, прикута невидимими мотузками до стільця.
— Ти бачила солдат, що прийшли з нами, стара. Ти знаєш, хто чекає на нас у Твердині. Високий лорд Семон засмутиться, якщо ти розбовкаєш комусь щось про те, що сталося сьогодні у твоєму домі. Якщо прикусиш язика, — то житимеш і, можливо, одного дня прислужишся йому знову. Якщо заговориш, — то служитимеш тільки Великому володарю Темряви, з могили. Що ти обираєш?
Раптом Аїлгуїн зарухала головою. Вона відкинула свої сиві кучері і відкрила рот.
— Я... я мовчатиму, — сказала вона пригнічено, а тоді ніяково й присоромлено подивилася на Найнів. — Якщо я розповім, — який з цього зиск?
Високий лорд знесе мені голову, лише піднявши брову. Що хорошого це принесе тобі, дівчино? Що доброго?
— Все гаразд, — втомлено сказала Найнів. Кому вона може сказати ? Все, що вона може, — це померти. — Я знаю, що ви б допомогли, якби могли.
Ріанна відкинула голову й зареготала. Аїлгуїн тяжко впала, повністю звільнившись, — але й досі сиділа там же, дивлячись на свої руки на колінах.
Взявши з обох боків, Ліандрін та Ріанна підняли Найнів на ноги й штовхнули її до парадних дверей.
— Якщо завдаси нам клопоту, — суворо сказала темноволоса жінка, — я примушу тебе зняти з себе шкіру й потанцювати на власних кістках.
Найнів ледь не розсміялася. Якого клопоту я можу завдати? Вона була захищена від Істинного Джерела. Її синці боліли так сильно, що вона заледве могла встати. Що б вона не зробила, — вони зупинять це, як дитячий вибрик. Але мої синці заживуть, щоб ви згоріли, — а ви десь та й спіткнетесь. І коли це станеться...
У передній кімнаті будинку був іще хтось. Двоє кремезних солдат в облямованих круглих шоломах і блискучих кірасах поверх червоних мундирів з пишними рукавами. їхні обличчя спітніли, а темні очі бігали так, наче вони були такі ж налякані, як і вона сама. Там була й Аміко Наґоїн, тендітна й гарненька, з довгою шиєю й блідою шкірою, на вигляд така невинна, мов дівчина, що збирає квіточки. Джоя Б’їр мала дружнє обличчя, попри глад-кощокий спокій жінки, що тривалий час працює із Силою. У неї було ледь не доброзичливе бабусине лице, — однак вік не забарвив її темне волосся сивиною і не зморщив шкіру. Сірі очі нагадували очі мачухи з казок, — тієї, що вбила дітей свого чоловіка від першої дружини. Обидві жінки випромінювали Силу.