Елейн стояла між двома Чорними сестрами — з підбитим оком, спухлою щокою, розбитою губою і наполовину обірваним рукавом на сукні.
— Вибач, Найнів, — сказала вона незграбно. Схоже, її щелепа боліла. — Ми не помітили їх, доки вже не було пізно.
На підлозі, розпластавшись, лежала Еґвейн. Її обличчя розпухло від синців майже до невпізнаваності. Коли дві жінки разом з Найнів увійшли, один із солдат узяв Еґвейн і закинув її на своє плече. Вона бовталася — безвільно, мов напівпорожній мішок з ячменем.
— Що ви зробили з нею? — крикнула Найнів. — Щоб ви згоріли, що!.. — Щось невидиме ляснуло її по губах так, що на мить потемніло в очах.
— Так-так, — сказала Джоя Б’їр з посмішкою, хоч її очі були холодними. — Я не дозволю тут ставити питання чи лаятися. — Вона й розмовляла, як бабуся. — Ви говоритимете, коли до вас звернуться.
— Я вже наче розповідала тобі, що вона забагато билася? — сказала Лі-андрін. — Нехай це буде уроком для тебе. Якщо намагатимешся брикатися, покарання буде не м’якшим.
Найнів прагнула зробити щось для Еґвейн, але її виштовхали на вулицю. Вона змусила їх штовхати себе; це був незначний метод опору, відмова слухатися, — але це було все, що вона могла зробити в ту мить.
На брудній вулиці було мало людей, неначе всі вирішили, що краще бути подалі від того, що відбувається, — та й ті кілька, що були, посунули на інший бік вулиці, навіть не подивившись на блискучу чорну карету, запряжену шістьма відбірними білими кіньми з високим білим плюмажем на вуздечці. Кучер, вбраний як солдати, але без їхніх обладунків і зброї, заліз на сидіння, а інший відчинив дверцята, щойно вони вийшли з будинку. Найнів встигла побачити намальований на дверцятах символ. Кулак у срібній рукавиці, який стискає зубчасті блискавиці.
Вона подумала, що це — знак високого лорда Семона. Він мусить бути Другом Морока, якщо має справу з Чорними Айз Седай. Спопели його Світло! Але зараз її більше цікавив чоловік, що впав на коліна в багно, коли вони вийшли.
— Щоб ти згорів, Сандаре, — чому?..
Вона підстрибнула від удару невидимою дерев’яною палицею по плечах.
Джоя Б’їр докірливо посміхнулася й помахала пальцем.
— Проявляй повагу, дитино. Інакше втратиш язика.
Ліандрін засміялася. Встромивши свою руку в темне волосся чоловіка, вона відхилила його голову назад. Він дивився на неї очима вірного пса — чи шавки, що очікувала на удар.
— Не будь такою строгою до цього чоловіка. — Навіть слово «чоловік» вона вимовила як «собака». — Довелося його... переконати... служити. Але я ж вмію дуже добре переконувати?
Вона знову засміялася.
Сандар підвів збентежений погляд на Найнів.
— Я мусив зробити це, майстрине Мериїм. Я... мусив.
Ліандрін смикнула його за волосся, й він знову подивився на неї стурбованим поглядом пса.
Світло! подумала Найнів. Що вони зробили йому? Що вони збираються зробити з нами?
Її разом з Елейн грубо заштовхали в карету, а Еґвейн тяжко впала поміж ними, звісивши голову. Ліандрін та Ріанна залізли досередини й сіли обличчям вперед. Сяйво саїдар досі оточувало їх. Найнів не надто турбувало те, куди поділися інші. Вона хотіла дотягнутися до Еґвейн, торкнутися її, залікувати рани, — але не могла поворухнути жодним м’язом нижче шиї,
хіба крутити нею. Потоки Повітря зв’язали їх трьох, мовби туго загорнуті покривала. Карета рушила вперед; її сильно хитало по грязюці, попри шкіряні ресори.
— Якщо ви їй нашкодили... — Світло, я ж бачу, що нашкодили. Чому я не кажу те, про що думаю? Вичавити із себе ці слова було так само складно, як підняти руку. — Якщо ви вбили її, — я не зупинюся, поки вас усіх не переловлять, як дворових псів.
Ріанна злісно зиркнула, але Ліандрін лише пирхнула.
— Не будь повною дурепою, дикунко. Ви потрібні живими. На мертву принаду ніщо не ловиться.
Принаду ? Для чого ? Для кого ?
— Дурепа тут тільки ти, Ліандрін! Гадаєш, ми самі? Лише троє нас, — навіть не Айз Седай? Ми принада, Ліандрін. І ви потрапили в пастку, мов жирні куріпки.
— Не кажи їй цього! — різко мовила Елейн, і Найнів змигнула, перш ніж зрозуміла, що Елейн підіграє їй. — Якщо ти дозволиш злості взяти гору, то ляпнеш те, чого вони не мають знати. Вони мають доправити нас усередину Твердині. Вони повинні...