— Тихо! — гаркнула Найнів. — Ти забагато теревениш! — Елейн, попри свої синці, навіть змогла зобразити сконфужений вираз. Нехай вони пережовують це, подумала Найнів.
Проте Ліандрін лише всміхнулася.
— Коли вами як принадою скористаються, ви розповісте нам усе. Ви захочете цього. Вони кажуть, що одного дня ви будете дуже сильними, — але я потурбуюся, щоб ви завжди підкорялися мені, — навіть після того, як великий майстер Бе’лал використає вас для своєї мети. Він послав по мердраалів. Тринадцятьох.
На останніх словах її схожі на трояндовий пуп’янок губи знову посміхалися. Найнів відчула, як її шлунок перевернувся. Один з Відступників! Її мозок заціпенів від жаху. Морок і всі Відступники ув ’язнені в Шайол Гулі, ув’язнені Творцем у момент творення. Але катехизис не допомагав; вона добре знала, як багато в ньому неправдивого. Тоді до неї дійшла й решта слів. Тринадцять мерддраалів. І тринадцять сестер із Чорної Аджі. Вона почула, як Елейн кричить, — ще до того, як усвідомила, що теж кричить, марно намагаючись звільнитися від невидимих пут Повітря. Неможливо було визначити, що голосніше: їхні відчайдушні крики чи регіт Ліандрін та Ріанни.
РОЗДІЛ 52
у ПОШУКАХ ЛІ КІ в
Впавши на стілець у кімнаті менестреля, Мет спохмурнів, коли Том знову зайшовся кашлем. Як ми збираємося шукати далі, коли він такий в біса хворий, що навіть ходити не може? Щойно він це подумав, йому стало соромно. Том був таким же наполегливим у пошуках, як і він сам, змушуючи себе шукати і вдень, і вночі, — навіть коли знав, що хворий. Мет був до такої міри поглинутий своїм полюванням, що не звернув належної уваги на кашель Тома. Постійний дощ змінився паркою спекою, і це ситуації не покращило.
— Вставай, Томе, — мовив він. — Лопар сказав, що неподалік живе Мудра жінка. Це так вони тут називають Мудриню — Мудрою жінкою. Найнів це не сподобалося б!
— Мені не потрібне... жодне бридотне на смак... вариво... залите мені в горлянку, хлопче. — Марно намагаючись припинити кашель, Том приклав кулака до вусів. — Ти йди шукати. Дай мені... кілька годин... полежати... і я приєднаюся до тебе.
Напад хрипкого кашлю зігнув його голову майже до колін.
— То я мушу виконувати всю роботу, поки ти вилежуватимешся? — м’яко сказав Мет. — Як я знайду щось без тебе? Ти вмієш дізнатися більше інформації, ніж я.
Це була не щира правда; чоловіки вільно спілкувалися за грою в кості — так само, як і коли наливали кухоль вина менестрелю. Навіть охочіше, ніж з менестрелем, — коли той кашляв, адже всі боялися заразитися. Але Мет почав думати, що кашель Тома сам собою не відступить. Якщо цей старий цап помре, то з ким я гратиму в камінці ? роздратовано подумав він.
— У будь-якому разі твій клятий кашель не дає мені спати навіть у сусідній кімнаті.
Ігноруючи протести сивоволосого чоловіка, Мет поставив його на ноги. Він був дуже здивований тим, наскільки сильно Том повис на ньому. Незважаючи на вологу спеку, Том наполіг на тім, щоб вбратися у клаптиковий плащ. Метовий каптан було повністю розстібнутий, а три зав’язки його сорочки розв’язані, але він дозволив «старому цапу» вбратись у свій плащ. В загальній залі ніхто навіть очей не звів на Мета, що майже ніс Тома в задушливий полудень.
Господар дав прості вказівки, — але коли вони дійшли до воріт і натрапили на багно Маулу, Мет ледь не розвернувся назад, щоб спитати про іншу Мудру жінку. У такому великому місті повинна бути ще якась. Бухикання Тома переконало його все ж піти. Скривившись, Мет ступив у грязюку, підтримуючи Тома.
Він подумав, що, згідно з вказівками, вони мусили проходити повз дім Мудрої жінки тієї першої ночі, коли йшли від доків, — тож коли побачив довгий вузький будинок зі жмутками зілля на вікнах, поруч із гончарною крамницею, він його згадав. Лопар щось казав про те, що заходити слід чорним ходом, — але він вже ситий донесхочу цим багном.
І смородом риби, подумав Мет, похмуро подивившись на босоногих чоловіків, що чавкали по грязюці з кошиками на спинах. На вулиці видніли сліди кінських копит, що вже почали стиратися людськими ногами й возами. Коні везли фургон — чи, можливо, карету. Він жодного разу не бачив у Тірі нічого, окрім возів та фургонів, яких тягли воли, — знать та торговці надто пишалися своїми кіньми, щоб впрягти їх для якоїсь роботи. І він не бачив жодної карети й за міськими стінами також.
Викинувши коней і сліди від коліс з голови, Мет підвів Тома до передніх дверей і постукав. Через деякий час — знову постукав. Тоді ще раз.
Мет уже ладен був здатися й повернутися до «Білого півмісяця», попри те, що Том бухикав на його плечах, коли раптом почув човгання ніг за дверима.