Двері трохи прочинилися, і з щілини визирнула дебела сивоволоса жінка.
— Чого вам треба? — сказала вона стомленим голосом.
Мет натягнув свою найкращу усмішку. Світло, я й сам скоро захворію від усіх цих людей, що говорять так, наче не залишилося жодної клятої надії.
— Матінко Ґунно? Мене звати Мет Коутон. Каван Лопар сказав, що ви зможете якось зарадити моєму друїу, що кашляє. Я можу добре заплатити.
Вона вивчала їх якийсь час, схоже, прислухаючись до Томового хрипу, а тоді зітхнула.
— Гадаю, я ще можу щось зробити. Ти також заходь.
Вона розчахнула двері й уже дочалапала до задньої частини будинку, перш аніж Мет увійшов.
її вимова так нагадувала Амерлін, що він аж затремтів, — однак пішов слідом, ледь не тягнучи за собою Тома.
— Мені це... не потрібно, — прохрипів менестрель. — Кляті мікстури... завжди смакують, як... лайно!
— Замовкни, Томе.
Повна жінка провела їх до кухні, а потім покопирсалася в одній із шаф — і дістала звідти маленькі кам’яні горщики й пакети із зіллям, бурмочучи щось собі під ніс.
Мет посадив Тома на один зі стільців з високою спинкою і глянув у найближче вікно. На задньому дворі стояли три добрих коня, прив’язаних за огорожу. Він здивувався, що Мудра жінка має більше від одного, — чи й взагалі хоч одного. У Тірі він не бачив, аби хтось їхав верхи, окрім знаті та багачів, — та й ці коні мали такий вигляд, наче на них витратили немало срібла. Знову коні. Мене не турбують зараз кляті коні.
Матінка Ґунна заварила якийсь насичений чай з неприємним запахом і залила в Томове горло, тримаючи його за ніс, коли він намагався скаржитися. Мет зрозумів, що вона не така повна, як йому здавалося, коли вона міцно тримала голову менестреля однією зігнутою рукою, поки іншою заливала в нього темну рідину, не зважаючи на те, як сильно він намагався протестувати.
Коли вона забрала чашку, Том з однаковою силою закашлявся й витер рота.
— Гидота! Жінко... не знаю... ти хотіла... втопити мене... чи вбити... цим жахливим зіллям! Ти повинна... бути клятим... коновалом!
— Ви прийматимете це двічі на день, поки хрипи не пройдуть, — твердо сказала вона. — І у мене є бальзам, який треба буде втирати в груди щоночі.
Втома облишила її голос, коли вона почала сперечатися з менестрелем, поклавши кулаки на широкі стегна.
— Ця мазь смердить так само жахливо, як цей чай смакує, але ви втиратимете її — ретельно! — або я затягну вас нагору, мов кістлявого коропа в сітці, й прив’яжу вас до ліжка разом з цим плащем! До мене ще ніколи не приходив менестрель, — і я не дозволю першому з них померти від кашлю.
Том сердито зітхнув і прокашлявся у вуса, — але, схоже, сприйняв погрозу всерйоз. Принаймні він нічого не сказав, — лише дивився так, наче хотів кинути її вариво й мазь прямо у неї.
Що більше говорила матінка Ґунна, то більше ставала схожою на Амерлін, — так здавалося Мету. Зважаючи на кислу міну Тома та її суворий погляд, він вирішив, що краще зараз трохи згладити кути, перш аніж менестрель відмовиться від ліків. А вона точно вирішила переконати його.
— Знав я якось жінку, що розмовляє, як ви, — сказав він. — Уся ця риба, сіті й інше. Вона теж так говорить. З таким самим акцентом, маю на увазі. Напевно, вона тіренка.
— Можливо, — сивоволоса жінка раптом знову заговорила втомлено й продовжувала дивитися в підлогу. — Я також знала кількох дівчат з такою вимовою, як у тебе. Принаймні у двох з них вона була. — Вона важко зітхнула.
Мет відчув поколювання по шкірі. Мені не може так пощастити. Але він би й на мідяк не заклався, що в Тірі можуть бути інші дві дівчини з межирічанською вимовою.
— Три дівчини? Молоді жінки? На ім’я Еґвейн, Найнів та Елейн? У однієї волосся, як сонце, і блакитні очі.
Вона похмуро глянула на нього.
— Вони не так назвалися, — повільно мовила вона, — але я підозрювала, що вони сказали не справжні імена. Гадаю, у них були на те причини. Одна з них була гарненькою дівчиною з яскравими блакитними очима і золотаво-рудим волоссям до плечей.
Вона описала Найнів з косою до талії та Еґвейн з її великими темними очима й готовністю в будь-який момент усміхатися. Три гарні дівчини, що різняться між собою, наскільки це взагалі можливо.
— Я бачу, що ти їх знаєш, — завершила вона. — Мені шкода, хлопче.
— Чому вам шкода? Я намагався знайти їх протягом кількох днів! — Світло, я проходив це місце першої ж ночі! Прямо повз них! Я хотів випадковості. Що може бути більш випадковим, аніж приплисти на кораблі в дощову ніч і побачити цей будинок під час спалаху блискавки? Щоб я згорів! Щоб я згорів! — Скажіть мені, де вони, матінко Ґунно.