Чоловіки заговорили. Перрин нашорошив вуха, — але чув лише невиразне бурмотіння, що губилося серед плескоту води. Тоді вони нахмурились та обмінялись гнівними поглядами; їхні рухи стали різкішими, ще трохи — і перетворяться на удари. Вони не довіряли один одному. Перрину здавалося, що вони навіть ненавидять один одного.
Він шукав поглядом жінку, але вона зникла. Коли ж він знову поглянув на чоловіків, до них приєднався ще один. І звідкись Перрин його знав: якісь розмиті спогади виринали в його пам’яті. Це був вродливий чоловік середнього віку, вбраний у щось схоже на чорний оксамит з білим мереживом. Корчма, згадав Перрин. І ще щось перед тим. Щось... Схоже, щось дуже давнє. Проте спогад так і не став окресленішим.
Перші двоє чоловіків тепер стояли пліч-о-пліч, що створювало незручне для них союзництво проти новоприбулого. Він кричав на них і погрожував кулаком, поки вони метушилися, намагаючись уникнути його погляду. Навіть якщо вони й ненавиділи один одного, їхній страх перед цим, третім чоловіком був сильніший від взаємної зненависті.
Його очі, подумав Перрин. Є в них щось дивне.
Високий смаглявий чоловік почав щось відповідати, — спочатку спроквола, а потім із дедалі більшим запалом. Світловолосий теж вступив у суперечку, і тимчасовий мир перших двох розпався. Усі троє почали кричати, — кожен по черзі на двох інших. Раптом чоловік у темному оксамиті широко розвів руками, немов вимагаючи тиші. І вогняна куля, дедалі збільшуючись, обгорнула, накрила і поглинула їх.
Перрин схопив голову руками й опустився за кам’яні поручні, щулячись, поки сильний вітер, гарячий, як полум’я, шарпав і рвав його одяг. Вітер і був полум’ям. Навіть із заплющеними очима він усе бачив: вогонь, що займає все навколо; вогонь, що проникає скрізь. Вогненна буря пройшла й крізь нього; він відчував це. Вона спалахувала, втягувала, бажаючи поглинути його та спопелити. Юнак закричав, намагаючись втриматися, але розумів, що цього недостатньо.
І ось між ударами серця вітер щезнув. Різко, без усілякого згасання. Мить тому його огорнула полум’яна буря, і от уже все вщухло. Лише плескіт води залишився.
Перрин повільно сів і почав оглядати себе. Його одяг був цілий; оголені частини тіла не мали опіків. Тільки пам’ять про жар зберігала те, що відбулося. Полум’я залишилося лише в його свідомості, — тіло ж не відчуло жодних змін.
Він обережно визирнув через поручні. Від мосту вціліло лише кілька метрів опори обабіч того місця, де стояли чоловіки. Від них самих не лишилося й сліду.
Перрин знов відчув поколювання в потилиці, — немов волосся заворушилося. Це змусило його поглянути вгору. З переходу праворуч на нього дивився кудлатий сірий вовк.
— Ні! — Він схопився на ноги й побіг. — Це сон! Нічне жахіття! Я хочу прокинутися!
Він біг, а його погляд затуманювався. В очах замиготіли плями. У вухах загуло; а коли все стихло, вогники в очах згасли.
Перрин затремтів від холоду. Він знав, що це сон, — абсолютно точно, з першої миті. Юнак невиразно пригадував інші свої сни, але цей пам’ятав чітко. Він уже був у цьому місці раніше, минулими ночами; і хоча він нічого не розумів, але знав, що це сон. Однак це знання нічого не змінювало.
Він стояв у приміщенні з куполоподібною стелею заввишки метрів із п’ятдесят, а навколо височіли великі колони, витесані з відполірованого червоного каменю. Він та ще один чоловік, такий велетенський, що своїми
руками міг би обхопити сусідню колону. Підлога була вистелена великими плитами із світло-сірого каменю, твердого, однак вже затертого численними поколіннями ходаків.
У центрі зали під куполом було те, заради чого всі сюди й приходили. Меч, що завис у повітрі руків’ям донизу. Здавалося, будь-хто може підійти і взяти його. Він повільно обертався, мовби рухаючись від повівання вітру. Насправді це був не зовсім й меч. Схоже, він був виготовлений зі скла чи кришталю. І лезо, і руків’я, і гарда ловили світло й розбивали його на тисячі блискіток і вогників.
Він підійшов і простягнув до нього руку, — як робив це кожного разу. Юнак чітко пам’ятав цей момент. Руків’я висіло перед ним, зовсім поруч. Але за крок до сяйливого меча рука натикалась у порожньому повітрі на щось тверде, мов камінь. Він це знав. Перрин тиснув дужче, — але це було все одно що штовхати стіну. Меч обертався й іскрився, — за крок до нього і водночас мовби на іншому березі океану.
Калландор. Він не зрозумів, де пролунав цей шепіт: у нього в голові чи зовні; звук ритмічно відлунював від колон, лагідно, мов віяння вітру. Калландор. Хто володіє мною, володіє й долею. Візьми мене й розпочни останню подорож.