Айз Седай глибоко вдихнула.
— Чудово, Перрине. — Її голос був крижаним: спокійним, гладеньким, холодним. — Залишайся, якщо хочеш. Можливо, ти переживеш цю ніч. Лане!
Морейн і Лан рушили до своїх кімнат. За мить, коли вони повернулися, Лан вбрався у свій плащ, що змінює колір, і вони, не кажучи йому ні слова, зникли, спустившись сходами додолу.
Він дивився крізь відчинені двері на Фейлі. Я повинен щось зробити. Якщо це як вовчий сон...
— Перрине, — пролунав низький голос Лояла, — що з Фейлі? — Оґір у сорочці, з чорнилами на пальцях і пером у руці крокував коридором. — Лан сказав, що мені потрібно їхати, а тоді сказав про Фейлі і пастку. Про що він говорив?
Перрин розгублено розповів йому все, що сказала Морейн. Це може спрацювати. Може. Мусить! Він здивувався, коли Лоял загарчав.
— Ні! Перрине, це неправильно! Фейлі була така вільна. Несправедливо загнати її в пастку!
Перрин витріщився на Лояла — й раптом згадав давні історії, в яких оповідалось про те, що оґіри можуть бути запеклими ворогами. Вуха Лояла притиснися до голови; його широке обличчя стало твердим, як ковадло.
— Лояле, я спробую допомогти Фейлі. Але я буду беззахисним. Прикриєш мою спину?
Лоял підняв свої великі руки, що так дбайливо тримали книжки, — і його товсті пальці стиснулись, неначе для того, щоб розбити камінь.
— Ніхто не пройде повз мене, поки я живий, Перрине. Ні мерддраал, ні сам Морок.
Він сказав це просто, мовби констатував факт.
Перрин кивнув — і знову подивився за двері. Це має спрацювати. Байдуже, застерігала мене Мін від неї чи ні! З гарчанням він простяг руку і стрибнув до Фейлі. Йому здалося, що він торкнувся її ноги, перш аніж усе зникло.
Перрин не розумів, чи був цей сон з пастки Тел’аран’ріодом, чи ні, — але він був переконаний у тім, що це — вовчий сон. Його оточували пологі трав’янисті схили, а також поодинокі зарості. Він побачив оленів, що скубали краї крон дерев, і стадо якихось тварин, що бігли крізь трави, — схожі на смугастих коричневих оленів, але з довгими прямими рогами. Вітер доносив запахи, котрі говорили йому, що ці тварини — їстівні, а інші аромати свідчили, що навколо — ще більше доброї здобичі. Це був вовчий сон.
Перрин був вбраний у довгий шкіряний ковальський жилет, а в руках не мав нічого. Він відчував у себе при боці щось важке. Торкнувся ременя, — але там висіла не сокира. Перрин намацав бійчик важкого ковальського молота. Той був на своєму місці.
Перед ним з’явився Стрибун.
Знову ти прийшов, як дурень. Це повідомлення стосувалось вовченяти, що суне свого носа в дупло дерева, щоб лизати мед, — попри те, що бджоли жалять його морду й очі. Небезпека ще більша, ніж завжди, Молодий Бику. Злі речі бродять снами. Брати й сестри уникають гір каменю, які звели двоногі, тому бояться снитися одне одному. Ти мусиш піти!
— Ні, — сказав Перрин. — Фейлі тут, десь тут, спіймана. Я мушу знайти її, Стрибуне. Мушу! — Хлопець відчув, як усередині щось зміщується, змінюється. Він подивився униз, на свої волохаті ноги, широкі лапи. Він був вовком, — ще більшим, аніж Стрибун.
Твоя присутність тут надто сильна! Кожне повідомлення свідчило про потрясіння. Ти помреш, Молодий Бику!
Якщо я не звільню Сокола, — то мені байдуже, брате.
Тоді ми полюватимемо, брате.
Принюхуючись до вітру, двоє вовків бігли рівниною, шукаючи сокола.
РОЗДІЛ 54
ВСЕРЕДИНІ ТВЕРДИНІ
Дахи Тіра — не місце для розсудливої людини серед ночі, подумав Мет, вдивляючись у місячні тіні. Трохи більше від п’ятдесяти кроків широкої вулиці, чи, точніше, вузької площі відділяли Твердиню від черепичного даху триповерхової будівлі. Але коли це я був розсудливим? Розсудливі люди, яких я коли-небудь зустрічав, завжди були такими нудними, що лише від погляду на них хотілося спати. Була це вулиця чи площа довкола Твердині, — з настанням темряви він обійшов її всю; єдине місце, куди він не пішов, — з боку ріки, де Еринін просто омивала підніжжя фортеці, — і ніщо їй не заважало, окрім міської стіни. Вона височіла за два будинки праворуч від Мета. Досі верхня частина стіни, схоже, була найкращим шляхом до фортеці, — але він був від цього не в захваті.
Хлопець підібрав свою палицю і невеличку, обтягнену дротом бляшану коробочку та обережно підійшов до цегляного димоходу, що був розташований трохи ближче до стіни. Згорток феєрверків гойднувся на спині; — точніше, те, що було згортком феєрверків, перш аніж він дещо переробив у себе в кімнаті. Тепер це більше нагадувало оберемок: усі циліндри були впритул стиснуті докупи, але вони і тепер були надто великі, щоб нести їх по даху в темряві. Трохи раніше через цю ношу він послизнувся на черепиці; вона покотилася вниз, розбудивши чоловіка, що спав у своїй кімнаті, і той закричав: «Злодій!», тож йому довелося втікати. Мет мимоволі опорядив клунок і присів у тіні димоходу. За мить він опустив туди бляшану коробку; дротяна ручка почала неприємно нагріватися.