— Ми тут не заради в’язнів, гравцю, — сказав Руарк.
— Уже час, Руарку.
Мет не міг сказати, хто з аїльців це промовив, — але Руарк кивнув.
— Так, Ґауле. — Він перевів погляд з Мета на Сандара, а тоді назад. — Не здіймайте ґвалту.
Руарк розвернувся й за два кроки розчинився в темряві.
Мет здригнувся. Інші аїльці також зникли, залишивши його наодинці з мисливцем за злодіями. Якщо вони не залишили когось стерегти нас. Щоб я згорів, — як я про це дізнаюся1?
— Сподіваюся, ви не намагатиметесь зупинити мене, — сказав він Сян-дару, коли повісив зв’язку феєрверків на спину й підняв свою палицю. — Я піду досередини, — повз вас чи через вас, але у будь-якому разі.
Він підійшов до димоходу, щоб дістати свою бляшану коробку; дротяна ручка тепер була дуже гарячою.
— Ці твої друзі, — сказав Сандар. — Це три дівчини?
Мет спохмурнів, шкодуючи, що не може розгледіти обличчя чоловіка в темряві. Голос його звучав дивно.
— Що ви про них знаєте?
— Знаю, що вони всередині Твердині. І ще знаю маленькі ворота біля річки, де мисливець за злодіями може пройти з в’язнем, щоб доправити його в клітку. Саме там мають бути камери. Якщо ти довіришся мені, гравцю, ми зможемо пройти туди удвох. Що станеться далі — як пощастить. Можливо, твій талан виведе нас живими.
— Я завжди був щасливчиком, — повільно сказав Мет. Чи мені достатньо таланить для того, щоб повірити йому? Йому не дуже подобалася ідея вдавати в’язня; надто просто вдавання могло перетворитися на реальність. Але це було не більшим ризиком, аніж спробувати видертися на триста футів — чи й більше — вгору у пітьмі.
Мет розвернувся до міської стіни й подивився на неї. Повз пливли тіні; бігли підтюпцем тьмяні постаті. Він був упевнений, що це аїльці. їх було приблизно трохи більше сотні. Вони зникли, — але тепер він міг розрізнити тіні, що рухалися по стрімчаку Твердині Тіра. їх було багато. Якийсь один вже, мабуть, проник досередини і не здійняв тривоги — ґвалту, якщо словами Руарка, — але більше сотні аїльців могли б загудіти, як дзвони. Втім, вони могли відволікти. Якщо вони спричинять хвилювання десь там, усередині Твердині, — тоді той, хто стереже камери, не зверне особливої уваги на мисливця за злодіями, що веде злодія.
Я теж міг би додати щось до загального сум’яття. Недарма ж я стільки над цим працював.
— Чудово, мисливцю за злодіями. Тільки не подумайте в останній момент, що я — справжній в’язень. Ми можемо спуститися до ваших воріт, — але спершу я трохи розворушу мурашник.
Йому здалося, що Сандар спохмурнів, — але Мет не збирався розповідати йому деталі.
Сандар рушив за ним по даху, залазячи на вищі рівні так само вправно, як і Мет. Останній дах був лише трохи нижчим від стіни й розташовувався впритул до неї. Щоб туди залізти, не потрібно було дертися, — можна було лише підтягнутися на руках.
— Що ти робиш? — прошепотів Сандар.
— Чекайте на мене тут.
З невеличкою бляшаною коробкою, що висіла на дротяній ручці на його руці, та з палицею, котру він тримав горизонтально перед собою, Мет глибоко вдихнув — і рушив до Твердині. Він намагався не думати про те, як далеко внизу бруківка. Світло, ця клята річ три фути завширшки! Та я міг би по ній наосліп пройти, навіть уві сні! Три фути завширшки у темряві це краще, ніж п’ятдесят футів до бруківки. Він намагався не думати про те, що Сандар може втекти, поки він повернеться. Він не був прихильником цієї дурної ідеї — вдавати з себе спійманого злодія, — але, схоже, те, що, коли він повернеться, то не застане Сандара або той приведе більше людей, щоб ув’язнити його по-справжньому, — скидалось на правду. Не думай про це. Просто роби те, що потрібно зараз зробити. Принаймні я нарешті побачу, яке воно на вигляд.
Як він і припускав, в кінці стіни була стрільниця: глибокий клин, висічений у скелі, що мав вузький отвір для стрільби лучника. Якщо б Твердиню атакували, солдати зсередини могли б хоч якось зупинити ці спроби. Тепер щілина була темною. Здавалося, звідти ніхто не стежить. Було ще дещо, про що він намагався не думати.
Він квапливо поклав бляшану коробку біля ніг, балансуючи палицею через стіну прямо перед Твердинею, і зняв зв’язку зі спини. Мет швидко протиснув її якомога далі в щілину; він хотів, щоб всередині було якомога більше шуму. Хлопець відгорнув кутик промасленої тканини; під нею оголилися зв’язані разом ґноти. Трохи поміркувавши у себе в кімнаті, Мет відрізав довгі ґноти, чим прирівняв їх до коротких, а обрізки використав, аби зв’язати їх докупи. Схоже, всі вони повинні були загорітися одночасно, а на удар і спалах такої сили мав би прибігти кожен, хто не був цілковито глухим.