Выбрать главу

Кришка бляшаної коробки була до такої міри гарячою, що Мету довелося двічі подмухати на пальці, перш аніж він зміг зняти її. Хлопець шкодував, що не знає того фокуса Елудри, яка тоді так просто засвітила ліхтар. У коробці на піску лежав темний шматок вугілля. Він відірвав дротяну ручку, щоб зробити з неї кліщі, і легко подмухав на неї; вуглина знову засяяла червоним. Хлопець торкнувся гарячим вугіллям до вузла ґнотів; дозволив кліщам і вуглині впасти за стіну; а коли ґноти зашипіли й спалахнули, Мет схопив свою палицю й кинувся вздовж стіни назад.

Це боз/севілля, подумав він, коли біг. Байдуже, як сильно воно бабахне. Ямозку зламати собі шию через...

Гуркіт позаду був гучнішим, ніж будь-що, що хлопець коли-небудь чув; велетенський кулак несамовито вдарив у Метову спину, чим вибив з грудей усе повітря, перш аніж збив його з ніг. Юнак упав на живіт на стіні, ледве втримуючи палицю, що повисла на краю. Якийсь час він лежав там. намагаючись відновити дихання, намагаючись не думати, чи не використав він увесь свій талан цього разу, просто не перекинувшись через стіну. У вухах дзвеніло, мовби у всі дзвони Тар Балона.

Мет обережно встав і подивився на стіну. Хмарка пилу висіла довкола стрільниці. За пилом затінені обриси бійниці тепер виглядали інакше. Щілина стала більшою. Він не розумів, як чи чому, — але вона збільшилась.

Він міркував лише одну мить. В кінці стіни, можливо, чекав Сандар, який міг би провести його до Твердині як в’язня — або вже поспішав по нього із солдатами. На іншому кінці стіни був шлях досередини Твердині, — без ризику, що Сандар його зрадить. Він кинувся назад тим шляхом, яким щойно біг, — не турбуючись більше про темряву чи ймовірне падіння зі стіни.

Стрільниця справді стала більшою: переважна частина тоншого каменю просто щезла, залишивши круглу дірку, — так, наче хтось годинами гатив кувалдою. Діра була якраз такого розміру, щоб туди могла пролізти людина. Як, заради Світла? Часу на роздуми не було.

Він проштовхнувся через зазубрений отвір, кашляючи від їдкого диму, стрибнув на землю — й пробіг дюжину кроків, перш аніж з’явилися захисники Твердині. Принаймні десятеро з них. Усі розгублено щось викрикували. Більшість з них були лише в сорочках, і ніхто не мав шолома чи кіраси. Хтось тримав ліхтарі. А хтось — оголені мечі.

Дурень! кричав він у своїй голові. Це ж для цього ти й наробив галасу! Світлом засліплений дурень!

У нього не було часу, щоби бігти назад до стіни. Крутячи палицею, він кинувся на солдат, перш аніж вони встигли його розгледіти. Мет кидався поміж ними, гамселив їх по головах, мечах, колінах, по усьому, до чого міг дотягтися, — знаючи, що їх було надто багато для того, щоб упоратися самому; знаючи, що його дурний кидок жереба дорого коштуватиме Еґвейн та іншим.

Зненацька біля нього з’явився Сандар. У світлі ліхтарів, що їх кидали чоловіки, хапаючись за мечі, його тонка палиця крутилася навіть швидше від Метової. Заскочені зненацька двома чоловіками з палицями, воїни падали один за одним, як кеглі, збиті кулями.

Сандар подивився на полеглих чоловіків і похитав головою.

— Захисники Твердині. Я напав на захисників! Вони знесуть мені голову за таке!.. Як ти це зробив, гравцю? Спалах світла, як блискавка, що зламав стіну. Ти викликав блискавку? — Його голос стишився до шепоту. — Я приєднався до хлопця, що вміє направляти?

— Феєрверки, — коротко сказав Мет. У нього у вухах усе ще дзвеніло, — але він чув, що наближалися ще люди; чув тупіт чобіт по каменю. — Камери, чоловіче! Покажи мені шлях до камер, перш аніж сюди прибіжать ще інші!

Сандар кивнув.

— Сюди! — Він кинувся до бокового коридору, подалі від стукоту, що наближався. — Ми повинні поквапитися! Вони вб’ють нас, якщо знайдуть!

Десь угорі гонги вдарили на сполох, і гуркіт розійшовся всією Твердинею.

Я йду, подумав Мет, біжучи за мисливцем за злодіями. Я визволю вас чи загину! Обіцяю!

Гуркіт сигнальних гонгів відлунював Твердинею, але Ранд не зважав на нього, — так само, як і на ревище, що пролунало, мов глухий грім, іще раніше десь унизу. Його бік болів; стара рана горіла, готова відкритися від напруження, коли він підіймався стіною Твердині. Але на біль він теж не звертав уваги. На його обличчі завмерла крива посмішка передчуття та страху, яку він не міг скинути із себе, навіть якби захотів. Він був близько. До того, про що мріяв. Калландор.