Я покінчу з цим нарешті. Так чи інак; з цим буде покінчено. Сни закінчаться. Дратування, цькування і полювання. Я покінчу з цим усім!
Сміючись до себе, він поквапився до темних коридорів Твердині Тіра.
Еґвейн, наморщившись, приклала руку до обличчя. У роп був гіркий присмак, і їй хотілося пити. Ранд1? Що? Чому мені знову снився Мет, — впереміш з Рандом, — і він кричав, що йде? Що?
Вона розплющила очі, втупившись у сірі кам’яні стіни; один димний смолоскип кидав мерехтливі тіні, й вона закричала, згадавши все це.
— Ні! Я не буду закутою в кайдани знову! Я не буду в нашийнику! Ні!
За мить біля неї були Найнів та Елейн; їхні схвильовані та перелякані обличчя в синцях мало заспокоювали, попри втішання. Однак сам факт їхнього перебування поруч із нею втихомирив її крики. Вона була не сама. Ув’язнена, але не сама. І не в нашийнику.
Еґвейн спробувала сісти, і дівчата допомогли їй. їм довелося допомогти їй; кожна клітинка її тіла боліла. Вона могла пригадати кожен невидимий удар під час шаленства, що ледь не звело її з розуму, коли вона усвідомила... Я не думатиму про це. Мені треба подумати про те, як нам вибратися. Вона ковзнула назад, поки не уперлася в стіну. її біль боровся із втомою, — та це була та боротьба, коли всі відмовляються здаватися. Вона забирала останні залишки сил, а синці, здавалося, вимучували ще більше.
У камері більше нікого не було, окрім них трьох — і смолоскипа. Долівка була голою, холодною й твердою. Двері, що єдині розбавляли стіну, складалися з грубих дощок і були понівечені, наче безліч відчайдушних пальців марно їх дряпали. На стінах нерівним почерком були видряпані повідомлення. Одне з них говорило: «Світло, змилуйся й дай мені померти*. Вона викинула його з голови.
— Ви досі відгороджені? — пробурмотіла вона. Навіть говорити було боляче. Ще до того, як Елейн кивнула, Еґвейн зрозуміла, що запитання було даремним. Напухла щока на обличчі золотоволосої дівчини, її розбита губа й темний мішок під оком були переконливою відповіддю, — навіть якщо не зважати на власний біль. Якби Найнів могла б досягти Істинного Джерела, вони вже точно були б зцілені.
— Я намагалася, — в розпачі мовила Найнів. — Я намагалася — і знову, і знову. — Вона різко смикнула косу, — лють просочувалася крізь безнадійний страх у її голосі. — Одна з них сидить зовні. Аміко, це дівчисько з молочно-білим обличчям, — якщо її не змінили відтоді, як нас сюди кинули. Гадаю, однієї достатньо, щоб зберігати щит з того моменту, як він був виплетений. — Вона гірко засміялася. — Попри всі зусилля, яких вони доклали, й біль, який вони спричинили — і отримали! — можна подумати, що ми не становимо для них жодної цінності. Минули вже години відтоді, як вони зачинили за нами двері, — і ніхто не прийшов спитати щось, чи поглянути, чи принести хоч краплю води. Можливо, вони хочуть залишити нас тут, доки ми не помремо від спраги.
— Принада. — Голос Елейн здригнувся, хоч вона вочевидь хотіла говорити без страху. Але ця спроба не вдалася. — Ліандрін сказала, що ми — принада.
— Принада для чого? — слабко спитала Найнів. — Принада для кого? Якщо я — принада, я б сама залізла їм у горлянки, щоб вони вдавилися мною.
— Ранд. — Еґвейн зупинилася, щоб ковтнути; навіть крапля води допомогла б їй. — Мені наснилися Ранд і Калландор. Думаю, він прямує сюди. — Але чому мені снився й Mem ? І Перрин ? Він був вовком, — але я впевнена, що то був він. — Не варто так боятися, — сказала вона, намагаючись звучати впевнено. — Ми якось втечемо. Якщо змогли від шончанців, то тим паче втечемо й від Ліандрін.
Найнів та Елейн перезирнулися. Найнів сказала:
— Ліандрін сказала, що сюди прийдуть тринадцять мерддраалів, Еґвейн.
Вона усвідомила, що знову дивиться на стіну, де надряпано: «Світло, змилуйся наді мною і дозволь померти», і стисла долоні в кулаки. Дівчина ' міцно зімкнула вуста, щоб не прокричати ці слова. Краще померти. Краще смерть, аніж обернутися на Тінь, щоб служити Мороку!
Вона зрозуміла, що одна її рука стискала мішечок на паску. Вона відчувала два персні всередині, — невеличке кільце Великого Змія та більший закручений кам’яний перстень.
— Вони не забрали тер’анлріал, — вражено сказала вона. Дівчина намацала перстень і витягла його з мішечка. Він важко лежав у неї на долоні, з різнобарвними прожилками й цятками, кільце лише з однією стороною.
— Ми настільки неважливі, що нас навіть не обшукали, — зітхнула Елейн. — Еґвейн, ти впевнена, що Ранд іде сюди? Я краще б звільнилася сама, ніж чекала б на нього, — але якщо є хтось, хто може здолати Ліандрін та інших, то це має бути він. Відроджений Дракон має заволодіти Каллан-дором. Він повинен перемогти їх.