— Ти пам’ятатимеш це — і відчуватимеш, коли прокинешся. Коли я дозволю тобі прокинутися. Пам’ятай про це. Якщо ти коли-небудь спробуєш мене знову вдарити, я поверну тебе сюди й залишу тут до кінця твого життя!
Очі Чорної Айз Седай були сповнені зненависті, але в них також з’явився натяк на сльози.
Еґвейн на мить відчула сором. Не за те, що вона робила з Джої — жінка заслуговувала на кожен удар. Якщо не за її побиття, то за ті смерті у Вежі — не за це їй стало соромно, а за те, що вона витрачала свій час на власну помсту, поки Найнів та Елейн сиділи в камері, сподіваючись, що Еґвейн зможе їх визволити.
Вона, сама того не усвідомлюючи, зв’язала й встановила потоки своїх плетив, а тоді спинилась, щоб вивчити, як вона це зробила. Три окремі плетива, — і утримувати їх водночас не було проблемою; але тепер вона щось зробила, щоб вони могли підтримувати себе самі. Вона подумала, що зможе це згадати по тому. Це може знадобитися.
За мить дівчина розпустила одне із плетив, і Друг Морока захлипала як від полегшення, так і від болю.
— Я не така, як ти, — сказала Еґвейн. — Це вдруге я зробила щось подібне, — і мені це не сподобалося. Краще б я уміла перерізати горлянки.
Судячи з виразу обличчя Чорної сестри, вона, мабуть, подумала, що Еґвейн почне з неї.
Гидливо пирхнувши, дівчина залишила її стояти там: спійману в пастку й відгороджену щитом, — і поквапилася до лісу полірованих червоних колон. Десь там мав би бути шлях до камер.
В кам’яному коридорі запала тиша, коли останній передсмертний крик був обірваний щелепами Молодого Бика, що стислися на горлі двоногого, розчавивши його. На язиці залишився гіркий присмак крові.
Він знав, що це — Твердиня Тіра, хоч і не міг сказати, звідки йому це відомо. Довкола нього лежали двоногі; один ще смикався, — той, якому Стрибун вчепився в горло. Від них віяло запахом страху, коли вони билися. Люди пахли розгубленістю. Він подумав, що вони не знали, де перебувають — вони точно не належали до вовчого сну, — але намагалися втримати його від тих високих дверей попереду, із залізним замком. Принаймні вони охороняли їх. Здавалося, чоловіки були вражені появою вовків. Але юнаку здалося, що вони були вражені й власною появою.
Він витер рота рукою, а тоді подивився на неї, якусь мить нічого не розуміючи. Він знову став людиною. Став Перрином. У своєму тілі, у жилеті коваля, із важким молотом при боці.
Нам, треба поспішати, Молодий Бику. Поруч якесь зло.
Перрин витягнув молот, прямуючи до дверей.
— Фейлі, мабуть, тут.
Один різкий удар, — і замок злетів. Він штовхнув двері.
Кімната була порожньою, лише у її центрі стояв кам’яний блок. Фейлі лежала на ньому, мовби спала; її волосся було розстелене, мов віяло, а тіло обмотане ланцюгом так, що минуло трохи часу, перш аніж він зрозумів, що вона роздягнена. Усі ланцюги були прикріплені до каменю грубими гвинтами.
Він заледве усвідомив, що здолав відстань до неї, коли його рука торкнулася її обличчя, погладивши пальцем її вилицю.
Вона розплющила очі й усміхнулася до нього.
— Мені і далі сниться, що ти прийдеш, ковалю.
Я звільню тебе за мить, Фейлі. — Він підніс молот, знісши один болт, наче той був дерев’яний.
— Я не сумнівалася в цьому, Перрине.
Коли його ім’я розчинилося на її устах, вона розчинилася також. Зі стукотом на камінь впали ланцюги, що сковували її.
— Ні! — закричав він. — Я знайшов її!
У снах все відбувається не так, як у світі плоті, Молодий Бику. Тут одне полювання може мати багато фіналів.
Він не розвернувся, щоб подивитися на Стрибуна. Перрин знав, що його зуби стиснулися з гарчанням. Він знову підняв молот, опустивши його щосили на ланцюги, котрі тримали Фейлі. Кам’яний блок розколовся надвоє від його удару; Твердиня задзвеніла тріснутим дзвоном.
— Тоді я полюватиму знову, — прогарчав він.
З молотом у руках Перрин вийшов з кімнати разом зі Стрибуном, що біг поруч. Твердиня була місцем людей. А люди, — він знав, — були жорстокішими мисливцями, ніж вовки.
Сигнальні гонги десь угорі пустили гучний дзенькіт коридором, але не заглушили дзенькоту металу об метал та криків битви, що наближалися. Аїльці та захисники, припустив Мет. Високі золоті світильники з чотирма свічками утворювали ряд у коридорі, де був Мет, а на гладеньких кам’яних стінах висіли шовкові гобелени із батальними сценами. Тут були навіть шовкові килими на підлозі, сплетені візерунками тіренського лабіринту, темно-червоним по синьому. Вперше Мет був надто зайнятим, щоб оцінити кожен.
Цей клятий тип — вправний, подумав він, коли відбив випад мечем свого суперника, а іншим кінцем палиці, яким він цілився у голову чоловіка, довелося відбити ще один випад клинка. Може, це один із клятих високих лордів? Він майже наніс сильний удар по коліну, але суперник відскочив, піднявши свій клинок у захисну позицію.