Мимоволі Перрин, злякавшись, відступив назад. Цей шепіт раніше ніколи не з’являвся. Чотири рази до цього він бачив цей сон — він це чітко пам’ятав навіть зараз; чотири ночі, одна за одною — і лише цього разу щось змінилося.
Покручі наближаються.
Це був інший шепіт, джерело якого він знав; і юнак підстрибнув, неначе його торкнувся мерддраал. Поміж колон стояв вовк. Кудлатий сіро-білий вовк, зростом майже йому до талії. Він пильно дивився на нього — такими ж, як у нього самого, жовтими очима.
Покручі наближаються.
— Ні, — захрипів Перрин, — ні, я не впущу тебе! Нізащо!
Перрин видерся зі сну й сів у своїй хижці, трусячись від страху, холоду та люті.
— Нізащо, — хрипко шепотів він.
Покручі наближаються.
У його голові чітко лунала ця думка; однак вона належала не йому.
Покручі наближаються, брате.
РОЗДІЛ 5
ЖАХІТТЯ НАЯВУ
Зіскочивши з ліжка, Перрин схопив свою сокиру і, не зважаючи на холод, вибіг надвір босоніж, лише в тонкій білизні. Місяць залив хмари блідим сяйвом. Надворі було достатньо світла для його очей, тож він виразно бачив тіні, що зусібіч ковзали між дерев. Тіні майже такі ж дебелі, як Лоял, — але зі спотвореними звірячими мордами, із дзьобами; на їхніх напівлюдських головах стирчали роги та пір’яні гребені. Деякі з них скрадалися, ступаючи копитами й лапами, і було їх стільки ж, як і тих, що ступали взутими в чоботи ногами.
Перрин розтулив рота, щоб закричати, але зненацька двері хатини Морейн розчахнулися й звідти вибіг з мечем у руці Лан і закричав:
— Траллоки! Прокидайтесь, якщо хочете жити! Траллоки!
У відповідь почулися крики. Люди повибігали зі своїх хиж, зібрані до сну, — що майже для всіх означало тримати меча при собі. Траллоки зі звірячим ревом кинулись назустріч сталі й вигукам «За Шайнар!» і «За Відродженого Дракона!».
Лан був повністю вбраний — Перрин не сумнівався в тім, що Охоронець не спав. Він кинувся на траллоків так, немов його вовняне вбрання було обладунками. Здавалося, Лан танцював від одного траллока до іншого, вигинаючись, наче гірський потік чи вітровій, — і там, де він ступав, траллоки з криком гинули.
Морейн теж була надворі. Вона витанцьовувала між траллоків власний нічний танець. Єдиною її зброєю був батіг, — але там, де він торкався трал-лоцької плоті, спалахував вогонь. Вільною рукою вона жбурляла вогненні кулі, що виникали просто з повітря, від яких траллоки борсалися на землі, виючи від жару.
Спалахнуло дерево, — від коріння до крони, а потім ще, і ще одне. Траллоки заверещали від раптового світла, але не припинили розмахувати своїми зубчастими сокирами й вигнутими, мов коси, мечами.
Несподівано з хатини Морейн нерішуче вийшла Лея, — на відстані від Перрина, що дорівнювала приблизно половині схилу, — і всі його думки розлетілись. Туатга’анка притислася спиною до колод хижки, а рукою вхопилась за горло. Полум’я, що поглинало дерева, освітило біль і жах на її обличчі, коли вона побачила бійню.
— Сховайтеся! — закричав до неї Перрин. — Повертайтеся всередину — й сховайтеся!
Його слова розчинилися в клекоті бою й смерті. Він побіг до неї.
— Сховайтеся, Леє! Заради Світла, тікайте!
Враз над юнаком навис траллок. Там, де у нього мав бути рот і ніс, стирчав міцний загнутий дзьоб. Темна кольчуга й шипи покривали його тіло від плечей до колін, і, коли він замахувався своїм чудернацько вигнутим мечем, то похитувався на яструбиних лапах. Від нього тхнуло потом, змішаним із брудом і кров’ю.
Перрин ухилився від змаху меча і з невиразним криком всадив у трал-лока сокиру. Юнак розумів, що відчуває страх, але критичність ситуації витіснила його. Все, що йому було потрібно, — добігти до Леї, відвести її до безпечного місця. Але на його шляху був траллок.
Потвора впала на землю, виючи, і затремтіла. Перрин не знав, куди поцілив, і чи було це лише пораненням, чи смертельним ударом. Він перестрибнув через ворога й побіг вгору схилом.
Палаючі дерева кидали химерні тіні на вузьку долину. Перед хатиною Морейн раптом виникла мерехтлива тінь, що перетворилася на траллока з цапиною мордою й рогами. Стискаючи зубчасту сокиру обома руками, траллок, здавалося, хотів було кинутися в бій, але його погляд зупинився на Леї.
— Ні! — закричав Перрин. — Світло, ні!
Каміння скочувалося під його босими ногами, проте він не відчував болю. Траллок замахнувся сокирою.
— Леє-є-є-є-є!
В останній момент траллок розвернувся, і його сокира блиснула назустріч юнаку. Перрин кинувся вниз, зойкнувши, коли сталь пройшлася по його спині. У відчаї він простягнув руку, вхопив цапиний ріг і щодуху смикнув його. Лапи траллока підломилися, він з тріском упав і покотився схилом, — але встиг схопити своїми здоровенними лапами, вдвічі більшими за людські руки, юнака й потягнув його за собою. Запах потвори заповнив Перринові ніздрі: козлячий сморід, змішаний з кислим духом людського поту. Масивні лапища охопили груди юнака, витискаючи з них повітря, і здавили ребра так, ніби ті от-от тріснуть. Сокира траллока покотилася донизу, але плече Перрина проткнули тупі цапині зуби, міцні щелепи жували його. Юнак застогнав, коли біль пронизав його ліву руку. Його легені важко вдихали повітря, в очах потемніло, але крізь памороки він усвідомлював, що його інша рука — вільна і якимось дивом досі тримає сокиру. Перрин стиснув її руків’я, наче то був молот з шипом попереду. З криком, що забрав останнє повітря з легень, юнак встромив вістря у скроню потвори. Траллок беззвучно засмикався, широко розкинувши кінцівки, і сповз. Рука Перрина інстинктивним рухом висмикнула зброю з ворожої плоті, коли траллок, все ще здригаючись, сковзав дедалі нижче схилом.