— Ти колись був видатним мечником, Льюсе Теріне, — кепкував він. — Ти пам’ятаєш, як ми приручили ці штуки, що називаються мечами, і навчилися вбивати ними, як робили чоловіки в давніх легендах? А пам’ятаєш хоча б одну із наших запеклих битв,—чи одну з жахливих поразок? Звісно, ні. Ти нічого не пам’ятаєш, правда? Цього разу ти недостатньо підготувався. Цього разу, Льюсе Теріне, я вб’ю тебе. — Бе’лал зайшов ще далі в своїх знущаннях. — Можливо, якщо ти візьмеш Калландор, то трішки подовжиш собі життя. Зовсім трішки.
Він підходив повільно, наче давав Ранду час, щоб той обернувся й кинувся до Калландора, Недоторканного, щоб узяти його. Але сумніви Ранда досі були вагомими. Калландор може взяти лише Відроджений Дракон. Він дозволив їм проголосити себе таким завдяки сотні причин, які, здавалося, не залишали йому вибору. Але чи справді він ним був? Якщо він кинеться, щоб узяти Калландор насправді, а не уві сні, — чи зіткнеться його рука з невидимою стіною, поки Бе’лал наноситиме удар зі спини?
Він зустрів Відступника тим мечем, який знав, — вогненним клинком, створеним саїдін. І відступив. «Впалий лист» зустрів «Промоклий шовк». «Танець кота на стіні» зустрів «Кабана, що мчить схилом». «Річка, що підмиває береги» ледь не коштувала йому відрубаної голови. Він незграбно відскочив убік, а чорне полум’я прочесало його волосся, — і тоді Ранд крутнувся на ногах, щоб протистояти «Каменепаду з гір». Послідовно, навмисно, Бе’лал повільно закручував його по спіралі, наближаючи до Калландора.
Крики відлунювали серед колон, і виїуки, і дзенькіт сталі, — але Ранд заледве помічав їх. Вони з Бе’лалом більше не були самі у Серці Каменя. Чоловіки в кірасах та облямованих шоломах, з мечами, билися з темними постатями у серпанках, що кидалися на них з короткими списами з-поміж колон. Деякі воїни утворювали шеренгу; стріли, що спалахували у пітьмі, потрапляли їм у горло чи обличчя, і вони падали, і лінія руйнувалась. Ранд майже не помічав битви, — навіть коли мертві падали за кілька кроків від нього. Його власна битва була надто запеклою; вона вимагала цілковитої зосередженості. Вологе тепло стікало його боком. Стара рана відкрилася.
Він раптом спіткнувся, не помітивши мертвого чоловіка під ногами, і опинився долі на кам’яній підлозі, упавши на свій футляр із флейтою.
Бе’лал підніс свій темний клинок, прошипівши:
— Візьми його! Візьми Калландор і захищайся! Візьми його, — або я вб’ю тебе зараз. Якщо ти не візьмеш його, я розірву тебе!
— Ні!
Навіть Бе’лал здригнувся від командного жіночого голосу. Відступник відійшов від дуги Рандового меча й, спохмурнівши, повернув голову до Морейн, що крокувала крізь битву, не зважаючи на передсмертні крики довкола. Її очі були прикуті до нього.
— Я думав, тебе обережно прибрали з дороги, жінко. Неважливо. Ти тільки дратуєш. Набридлива муха. Мошка. Я кину тебе в клітку, як інших, і навчу служити Тіні з твоїми жалюгідними силами.
Він презирливо засміявся й підняв свою вільну руку. ,
Морейн не спинилася й навіть не сповільнила крок, поки він говорив. Вона була не більш ніж за тридцять кроків від нього, коли він поворухнув рукою, — а вона в цей час піднесла обидві.
На обличчі Відступника була лиш мить здивування, і він встигнув крикнути «Ні!». Тоді промінь білого вогню, гарячішого від сонця, вирвався з рук Айз Седай, — сліпучий жезл, що прогнав усі тіні. За мить до цього Бе’лал став фігурою з мерехтливих пилинок, плямками, що танцюють у світлі, менше ніж мить, — і вони зникли ще до того, як його крик розчинився.
Коли промінь світла згас, у кімнаті запанувала тиша; тиша, яку переривали стогони поранених. Битва враз припинилась. Чоловіки у серпанках і чоловіки в кірасах стояли, мов ошелешені.
— Він мав рацію лише в одному, — сказала Морейн так спокійно, наче стояла десь на лугу. — Ти повинен узяти Калландор. Він хотів убити тебе через нього, — але це твоє право від народження. Звісно, краще б ти знав більше, перш аніж твоя рука візьме його, — але тепер ти перед ним, і більше немає часу на навчання. Візьми його, Ранде.
Батоги темної блискавки оповили її; вона закричала, коли вони підійняли її й відкинули, котячи по підлозі, немов мішок, поки вона не вдарилася об одну з колон.
Ранд подивився в той бік, звідки з’явилася блискавка. Там, майже на вершині колони, була глибока тінь. Така пітьма, що всі інші тіні видавалися полудневими, — і звідти на нього дивилася пара вогненних очей.
Тінь повільно спустилася, набувши обрисів Ба’алзамона, одягненого в мертвотно-чорне, як мерддраал. Але навіть це не було таким темним, як та тінь, що оповила його. Він завис у повітрі — два спани над підлогою, — дивлячись на Ранда очима, сповненими люті й зненависті.