Мерехтлива фігура Друга Морока з’явилася знову, і Еґвейн направила потоки Повітря й Духу. Якусь мить щось, здавалося, опиралося плетиву Духу, і вона чимдуж натисла на нього. І плетиво потрапило на своє місце.
Аміко Наґоїн закричала. Це був тонкий крик, — ледве чутний, такий слабкий, як і вона сама. Жінка була майже такою ж тінню, як і Джоя Б’їр.
Тепер, коли мереживо Повітря скувало її, вона не зникла знову. Жах скривив гарненьке обличчя Чорної Айз Седай; здавалося, вона щось белькотіла, але її вигуки були надто тихі, щоб Еґвейн могла щось зрозуміти.
Зв’язуючи й вкладаючи плетиво навколо Чорної Айз Седай, Еґвейн звернула увагу на двері камери. Вона нетерпляче направила потік Землі на залізний замок. Він зник у темній пилюці, в тумані, що цілковито розчинився, перш аніж упав на підлогу. Еґвейн розчахнула двері — й не здивувалася тому, що камера була порожня, якщо не зважати на один засвічений смолоскип.
Але Аміко — зв’язана, а двері — відчинені.
Якусь мить вона думала, що робити далі. А тоді вийшла зі сну...
...і прокинулася із синцями, що боліли, та спрагою. Спиною вона спиралася на стіну камери, а поглядом втупилася у міцно зачинені двері. Звісно. Що стаеться з живими істотами, — є реальним, коли вони прокидаються. Але, що б я не робила з каменем, залізом чи деревом, —у реальному світі нічого не зміниться.
Найнів та Елейн досі схилялися над нею, стоячи на колінах.
— Хто б не був назовні, — сказала Найнів, — кілька секунд тому там закричали, але більше нічого не відбулося. Ти знайшла вихід?
— Ми можемо вийти звідси, — сказала Еґвейн. — Допоможіть мені встати, і я позбудуся замка. Аміко не завадить нам. То вона кричала.
Елейн похитала головою.
— Я постійно намагалася охопити саїдар відтоді, як ти заснула. Хоча зараз щось змінилося, але я досі відгороджена від неї.
Еґвейн створила порожнечу всередині себе; пуп’янок троянди відкрився для саїдар. Невидима стіна досі була там. Тепер вона мерехтіла. Були моменти, коли, здавалося, вона майже відчувала, як Істинне Джерело наповнює її Силою. Майже. Щит мерехтів надто швидко, щоб вона його виявила. З таким же успіхом він міг залишатися непорушним.
Вона подивилася на інших двох дівчат.
— Я зв’язала її. Відгородила. Вона ж жива істота, а не бездушне залізо. Вона мусить бути відгороджена.
— Щось змінилося у щиті, який на нас наклали, — сказала Елейн, — але Аміко досі здатна утримувати його.
Еґвейн відкинула голову до стіни.
— Я спробую ще раз.
— Тобі вистачить сили? — спохмурніла Елейн. — Чесно кажучи, твій голос звучить слабше, ніж раніше. Ця спроба щось забрала в тебе, Еґвейн.
— Там я достатньо сильна. — Вона почувалася ще більш втомленою. Сили поступово залишали її, — але це був їхній єдиний шанс. Вона сказала лиш це, і дівчата погодилися, хоч і неохоче.
— Ти зможеш так швидко знову заснути? — врешті спитала Найнів.
— Заспівай мені, — Еґвейн із зусиллям всміхнулася. — Як тоді, коли я була маленькою дівчинкою. Добре? — Вона взяла Найнів за руку, а іншою стисла кам’яний перстень. Тоді заплющила очі, намагаючись віднайти сон у безсловесному наспівуванні.
Широкі двері з металевих ґраток були прочинені, а в кімнаті за ними, схоже, нікого не було, — однак Мет увійшов обережно. Сандар досі залишався в коридорі, намагаючись водночас видивлятися обидва шляхи, переконаний, що високий лорд або сотня захисників можуть з’явитися там будь-якої миті.
У кімнаті нікого не було; на довгому столі лежали недоїдені страви, — тож, без сумніву, люди поспішали на битву, що точилася нагорі. Коли Мет побачив всі ті речі на стіні, то зрадів, що не зустрівся ні з ким із них. Батоги різних розмірів і довжини, різної товщини, з різною кількістю джгутів. Обценьки й кліщі, затискачі й ланцюги. Щось подібне до металевих чобіт, рукавиць і шоломів з великими шурупами на них, — напевно, щоб їх затягувати. Речі, призначення яких він не хотів навіть уявляти. Якби він зустрів чоловіків, що використовують такі речі, він би точно переконався, що вони мертві, перш ніж рушити далі.
— Сандаре! — прошипів він. — Ти хочеш залишитися тут на всю кляту ніч?
Він поквапився до внутрішніх дверей — що також були ґратчастими, як і попередні, проте меншими від них — і, не чекаючи на відповідь, пройшов повз них.
У розташованому за ними коридорі рядком вишикувалися грубі дерев’яні двері. Тут горіли такі ж смолоскипи, як і в кімнаті, котру він щойно облишив. Не більше ніж за двадцять кроків від нього на лавці сиділа жінка, спершись до стіни в незрозуміло закляклій позі. Вона повільно повернула голову на стукіт його чобіт об камінь. Гарна молода жінка. Він здивувався, чому вона не рухається, — окрім голови, — і чому навіть голова рухається так, наче вона дрімає.