Три дівчини вискочили за ним у коридор, однак зупинилися біля жінки на лаві. Вона підвела на них очі і почала нити.
— Прошу. Я повернуся до Світла. Я клянуся підкорятися вам. Із Жезлом Клятви в руках я присягнуся. Будь ласка, не...
Мет аж підскочив, коли Найнів раптово відступила назад і розмахнулася кулаком, вдаривши жінку так, що та впала з лави. Тепер вона лежала з цілковито заплющеними очима, — але навіть зараз вона не змінила пози, в котрій сиділа на лаві.
— Зникло, — схвильовано сказала Елейн.
Еґвейн нахилилася, щоб поритися в торбі непритомної жінки, і переклала звідти щось, — а що саме, Мет не розгледів.
— Так. Чудові відчуття. Щось змінилося в ній, коли ти вдарила її, Найнів. Не знаю що, але я це відчула.
Елейн кивнула.
— Я теж це відчула.
— Я б із задоволенням змінила все в ній, — понуро сказала Найнів. Вона обхопила руками голову Еґвейн; дівчина піднялася на пальці, зойкнувши. Коли Найнів забрала руки й взялася за Елейн, всі синці Еґвейн зникли. Як і забиття Елейн.
— Кров і клятий попіл! — вигукнув Мет. — За що ви вдарили жінку, яка просто тут сиділа? Не думаю, що вона могла хоча б поворухнутися!
Усі троє повернулися до нього, і він видав дивний звук, наче повітря довкола нього стало густим желе. Мета підняло в повітря, а його ноги бов-талися за добрячий фут над долівкою. О, щоб я згорів, Сила! Я боявся, що Айз Седай застосують свою кляту Силу на мені, — а зараз це роблять кляті дівчата, яких я визволяю! Щоб я згорів!
— Ти нічого не розумієш, Метриме Коутоне' — сказала Еґвейн напруженим голосом.
— І поки нічого не зрозумієш, — додала Найнів ще суворіше, — раджу тримати тобі свою думку при собі.
Елейн задовольнилася поглядом, який змусив його згадати матір, яка збирається наламати різок.
Чомусь він посміхнувся дівчатам так, як усміхався своїй матері після прочуханки. Щоб я згорів, — якщо вони вміють таке, то я не розумію, як хтось зміг закрити їх у цій камері!
— Що я розумію, — так це те, що я витяг вас звідти, звідки ви самі б не вийшли, — а ви виявляєте таку вдячність, як клятий мешканець Тарен-ського Перевозу, у якого болить зуб!
— Твоя правда, — сказала Найнів, і хлопець раптом упав на землю так, що зуби клацнули. Проте він знову міг рухатися. — І мені важко визнавати це, Мете, — але ти маєш рацію.
У нього була спокуса відповісти щось саркастичне, але в її голосі було замало вибачень.
— Тепер ми можемо йти? Поки триває битва, Сандяр думає, що ми можемо вивести вас через невеличкі ворота біля ріки.
— Я ще не збираюся йти, Мете, — сказала Найнів.
— Я хочу знайти Ліандрін і зняти з неї шкуру, — сказала Еґвейн так, наче збиралася зробити це буквально.
— Все, чого я хочу, — сказала Елейн, — це товкти Джою Б’їр, поки вона не заверещить, — однак я згодна на будь-яку з них.
— Ви що, глухі? — загорлав він. — Там, нагорі, точиться битва! Я прийшов сюди, щоб урятувати вас, — і я маю намір це зробити!
Еґвейн поплескала його по щоці, коли проходила повз, і Елейн теж. Найнів просто пхикнула. Він дивився на них з відкритим ротом.
— Чому ти нічого не скажеш їм? — верескнув він на мисливця за злодіями.
— Я бачив, чого тобі це коштувало, — спокійно мовив Сандар. — Я не дурень.
— Що ж, я не залишатимуся у вирі битви! — закричав він до дівчат. А вони просто зникли за невеличкими ґратчастими дверима. — Я йду, чуєте? — Ніхто з них навіть не озирнувся. Без сумніву, вони втраплять у якусь халепу! Хтось встромить меча, поки вони дивитимуться в інший бік! Бурмочучи, він узяв палицю на плечі й пішов за ними.
— Ти збираєшся стовбичити тут? — гукнув він мисливцю за злодіями. — Я не для того зайшов так далеко, щоб дозволити їм померти зараз!
Сандар наздогнав його у кімнаті з батогами. Три дівчини вже десь зникли, але Мет відчував, що знайти їх буде просто. Треба просто знайти людей, підвішених у повітрі! Кляті жінки! Він прискорився до бігу.
Перрин похмуро блукав коридорами Твердині, шукаючи якісь ознаки Фейлі. Він знаходив її ще двічі: один раз звільняв із залізної клітки, дуже схожої на ту, в якій сидів аїлець у Ремені, і ще раз — коли зламав замок на металевій скрині з вирізьбленим на боці соколом. Обидва рази вона розчинялася в повітрі, промовляючи його ім’я. Стрибун біг поруч із ним, внюхуючись у повітря. Яким би хорошим не був нюх Перрина, — вовчий був кращий; саме Стрибун привів його до скрині.
Перрин міркував, чи зможе колись звільнити її насправді. Вже тривалий час вони не зустріли жодного знаку. Коридори Твердині були порожніми; горіли ліхтарі, гобелени й зброя висіли на стінах, — але нічого не рухалося, окрім нього й Стрибуна. Тільки, гадаю, то був Ранд. Це був лиш проблиск, — чоловік, що біг, мовби гнався за кимось. Це не міг бути він. Не міг, — але мені здалося, що це він.