Раптом Стрибун пришвидшив крок, коли рушив до ще одних високих дверей, оббитих бронзою. Перрин намагався зрівняти темп, спіткнувся й упав на коліна, витягнувши руки, щоб не пошкодити обличчя. Слабкість пронизала його наскрізь — так, наче його м’язи опустили під воду. Навіть коли це відчуття відступило, воно забрало частину його сил. Потрібно було зусилля, щоб піднятися. Стрибун розвернувся, щоб подивитися на нього.
Твоя присутність тут надто сильна, Молодий Бику. Плоть слабне. Ти не турбуєшся, щоб триматися за неї. Незабаром плоть і сон помруть разом.
— Знайди її, — сказав Перрин. — Це все, що я прошу. Знайди Фейлі.
Жовті очі зустрілися з такими ж. Вовк розвернувся й побіг до дверей. За ними, Молодий Бику.
Перрин підійшов до дверей і штовхнув їх. Вони не піддалися. Схоже, їх було не відчинити, — не було ручки, не було нічого, за що можна було б вхопитися. На них був крихітний візерунок, який ледве можна було розгледіти. Соколи. Тисячі крихітних соколів.
Вона повинна бути там. Думаю, я не протримаюся довше. З криком він опустив свій молот на бронзову поверхню. Вона задзвеніла, мов гонг. Він ударив знову, — і дзвін посилився. Третій удар — і бронзові двері розлетілися на друзки, немов скляні.
Попереду, за сто метрів від розбитих дверей, коло світла оточувало сокола, прикутого до сідала. Решту цієї велетенської зали заповнювали темрява й слабкий шурхіт, неначе від сотень крил.
Він ступив крок досередини, і сокіл прорізав темряву, продряпавши Перрину обличчя кігтями. Він затулив очі руками — кігті почали різати йому плечі — і хитнувся до сідала. Знов і знову налітали птахи. Соколи пірнали, б’ючи його, дряпали його, — але він крокував далі, закриваючи однією рукою очі, що були прикуті до сокола на сідалі. Руками і плечима юнака стікала кров. Він десь загубив молот; він не знав де, але знав, що, якщо повернеться назад шукати, помре раніше, аніж знайде його.
Коли хлопець дійшов до сідала, гострі кігті змусили його стати на коліна. Він дивився з-під руки на сокола, і вона дивилася на нього своїми темними очима, не кліпаючи. Ланцюг, що тримав її ногу, був прикріплений до сідала крихітним замком у вигляді їжака. Він схопив ланцюг обома руками, не зважаючи на інших соколів, що тепер стали виром гострих кігтів навколо нього, — із останніх сил розірвав його. Біль і соколи принесли темряву.
Перрин розплющив очі в пекучій агонії — так, наче його обличчя, і руки, і плечі були порізані тисячами ножів. Але це не мало значення. Фейлі схилялася над ним; її темні розкосі очі були сповнені хвилювання. Вона витирала його обличчя тканиною, що вже промокла від крові.
— Мій бідний Перрине, — тихо сказала вона. — Мій бідний ковалю. Ти так сильно поранений.
Із зусиллям, що принесло ще більше болю, він повернув голову. Вони були в окремій їдальні в «Зірці», а біля однієї з ніжок столу лежав дерев’яний різьблений їжак, розламаний надвоє.
— Фейлі, — прошепотів він до неї. — Мій соколе.
Ранд досі був у Серці Каменя, — але воно було іншим. Тепер тут не було ні живих людей, що б’ються, ні мертвих, — нікого, тільки він. Несподівано Твердиню прорізав гучний звук гонга, тоді — знову, і навіть каміння під його ногами задвигтіло. Третій раз загуло, але звук різко обірвався — так, наче гонг розколовся. Запала тиша.
Що це за місце? задумався він. І, що важливіше, — де Ба’алзамон?
Немовби відповідаючи йому, сяйливий промінь, схожий на той, що створила Морейн, вигулькнув з темряви серед колон, скерований просто йому в груди. Його рука інстинктивно стисла меч; це був такий самий інстинкт, як і той, що змушував його пропускати потоки із саїдін в Калландор, — потік Сили, завдяки якому меч палав яскравіше, аніж промінь, спрямований на нього. Його хиткий баланс між існуванням та руйнуванням коливався. Безумовно, цей потік поглине його.
Промінь світла вдарився об лезо Калландора — і розбився, розділяючи потік на дві сторони. Він відчув, як скраєчку його каптана, що був біля променя, загорілася вовна. Позаду нього два струмені застиглого вогню, рідкого світла, врізалися у величезні червоні колони; і на тому місці камінь перестав існувати, а палючі промені пробилися до інших колон, миттєво розірвавши їх. Серце Каменя гуркотіло, коли колони завалювалися й розбивалися в хмарини пилу, бризки каміння. Те, що падало в світло, просто більше не існувало.
Люте гарчання донеслося з тіней, і палючий промінь чистого білого жару зник.