Ранд змахнув Калландором, наче вдаряючи по чомусь перед собою. Біле світло, що охопило клинок, витягнулося, спрямоване вперед, і прорізало червону колону, за якою ховалося гарчання. Полірована колона розсіклася, мов шовк. Відрубана частина затремтіла; вона відірвалася й впала зі стелі, розламавшись на великі брили каменю на підлозі. Коли тремтіння зупинилося, він почув шурхіт чобіт об камінь по той бік. Хтось утікав.
Ранд рушив за Ба’алзамоном, тримаючи Калландор напоготові.
Висока арка, що вела до Серця, завалилася, коли він увійшов туди, — і ціла стіна впала, утворюючи хмари пилу каміння й немовби намагаючись поховати його під собою. Але юнак направив туди Силу, і всі руїни зависли в повітрі. Він побіг. Ранд не зовсім розумів, що саме зробив і як, але тепер не було часу думати про це. Він біг услід за кроками Ба’алзамона, що відлунювали внизу, у коридорі Твердині.
Прямо з повітря вистрибували мерддраали й траллоки, — велетенські звірячі фігури з безокими обличчями, спотвореними люттю, спраглі до вбивства. їх були сотні; вони перегородили коридор перед ним і позаду, схожі на косу мечі й клинки з мертвотно чорної сталі бажали пролити його кров. Не розуміючи як, він перетворив їх на пару, що зависла перед ним — і зникла. Повітря навколо раптово перетворилося на задушливу сажу, що забивала його ніздрі, заважаючи дихати, — однак він знову зробив її свіжим повітрям, прохолодним туманом. Полум’я здіймалося з підлоги під його ногами, палахкотіло зі стін, зі стелі; шалені язики вогню перетворювали гобелени й килими, столи й скрині на купки попелу. Оздоби й лампи над ним стікали краплями розтопленого палаючого золота; Ранд утихомирив вогні, коли перетворив їх на червону глазур на камені.
Кам’яні стіни навколо нього зблідли майже до туману; Твердиня зникала. Реальність тремтіла; він відчував, як вона розпадається, і відчував, як розпадається він сам. Його виштовхувало кудись, де не існувало взагалі нічого. Калландор палав у його руці, мов сонце, аж поки Ранду не здалося, що меч тане. Він відчував, що й сам розтане від хвилі Єдиної Сили, що струменіла крізь нього, — однак якимось чином він направив цей потік, щоб залатати діру, що відкрилася довкола нього, щоб втримати себе на боці існування. Твердиня знову стала твердою.
Ранд не міг навіть уявити, як він це зробив. Єдина Сила вирувала всередині нього так, що він ледь розумів себе, заледве був собою, — те, що було ним, вже майже не існувало. Його хитка стабільність коливалася. З обох боків було нескінченне падіння, стирання його Силою, що струмувала крізь нього до меча. Тільки в танці по гострому краю леза була якась непевна безпека. Калландор сяяв у його кулаці. Здавалося, що він тримає сонце. Всередині Ранда з’явилася слабка впевненість, — немов вогник свічки під час шторму, — що, тримаючи Калландор, він може зробити будь-що. Все, що захоче.
Танцюючи на лезі бритви, він біг нескінченними коридорами, женучись за тим, хто прагнув убити його; за тим, кого він мусив убити. Цього разу іншого фіналу не буде. Цього разу один із них мусить померти! Очевидно, що Ба’алзамон знає це не гірше. Скільки б він не біг, — Ба’алзамон завжди був попереду, тож Ранд чув лише звуки його польоту. Але, навіть утікаючи, він налаштував проти Ранда усю Твердиню Тіра, що насправді не була Твердинею Тіра, — і Ранд відбивався інстинктивно, навмання, випа дково, бився та біг по краю леза в ідеальному балансі з Силою, інструментом і зброєю, що цілковито поглинула б його, якби він оступився.
Вода наповнювала коридори згори донизу, іуста й темна, неначе з глибин океану. Захлинаючись, Ранд знову перетворив її на повітря, — несвідомо, — і побіг далі, але раптом повітря навалилося на нього, немов кожен дюйм його шкіри тримав гору, що тисла зусібіч. За мить до того, як його розчавило б в ніщо, він вибрав окремі потоки із Сили, що нуртувала в ньому, і — він не знав, як чи чому; це трапилося надто швидко, щоб подумати чи з’ясувати, — тиск зник. Він переслідував Ба’алзамона, і саме повітря раптом стало твердим, як скеля, оточивши його; тоді скеля розчинилася, і взагалі ніщо не могло наповнити його легені. Земля під ногами притяіувала його до себе, неначе кожен фунт раптом став важити тисячу, — а тоді вся вага зникла, й кожен крок залишав його зависати в повітрі. Невидимі щелепи намагалися витягти його розум з тіла, видерти душу. Він перестрибував кожну пастку й біг далі; все, що Ба’алзамон викривив, щоб знищити його, Ранд виправив, сам не знаючи як. Він туманно розумів, що якимось чином сам повертав речі до природної рівноваги, вибудувавши їх у лінію власного танцю по тій неймовірно тонкій межі, що ділить буття й небуття, — але це знання було віддаленим. Вся його усвідомленість належала гонитві, полюванню, смерті, що мала покласти всьому край.