А тоді він знову опинився в Серці Каменя, пробираючись крізь завалену щебенем діру, що колись була стіною. Деякі колони зараз звисали, мов поламані зуби. Ба’алзамон задкував від нього; його очі палали, і тінь огортала його. Чорні лінії, як сталеві дроти, немов тягнулися від Ба’алзамона до пітьми, що згустилася за ним, — і зникали у неймовірній висоті й далині всередині цієї темряви.
— Мене не знищити! — кричав Ба’алзамон. Його рот палахкотів; його скрегіт відлунював серед колон. — Мене не перемогти! Допоможи мені! — Частина темряви, що огортала його, сформувалася в кулю у його руках, — таку чорну, що, здавалася, вона ввібрала в себе навіть сяйво Калландора. Раптовий тріумф загорівся в його очах.
— Тебе знищено! — закричав Ранд.
Калландор закрутився в його руках. Світло сколихнуло пітьму, розірвало металево-чорні лінії навколо Ба’алзамона, і той здригнувся. Він неначе роздвоївся, — один збільшувався, а інший водночас зменшувався.
— З тобою покінчено! — Ранд встромив сяйливий клинок у груди Ба’алзамона.
Ба’алзамон закричав, а полум’я на його обличчі шалено запалахкотіло.
— Дурень! — виїукнув він. — Великий володар Темряви не може бути переможений!
Ранд витягнув меча, коли тіло Ба’алзамона прогнулося й почало падати. Тінь навколо нього зникла.
І раптом Ранд опинився в іншому Серці Каменя, оточений цілими колонами. Довкола лунали людські крики й смертельні стогони людей у серпанках та чоловіків у кірасах й шоломах. Морейн досі лежала, зігнувшись, біля підніжжя колони. Біля Рандових ніг лежав чоловік, який випростався на спині з пропаленою дірою в грудях. Він, мабуть, був вродливим чоловіком в свої середні літа, — тільки тепер на місці його рота й очей були ями, з яких чорними цівками підіймався дим.
Я зробив це, подумав він. Я вбив Баалзамона, вбив Шей’тана! Я переміг в Останній битві! Світло, Я—Відроджений Дракон! Руйнівник народів, Руйнівник Світу. Ні! Я припиню руйнування, припиню вбивства! Я покладу цьому край!
Він підняв Калландор над головою. Срібна блискавка вирвалася з клинка; зазубрені смуги вигнулися до великого купола згори.
— Досить! — закричав він. Битва стихла; чоловіки дивилися на нього ошелешено, — понад чорними серпанками та з-під заборол своїх круглих шоломів.
— Я Ранд аль’Тор! — вигукнув він, і його голос рознісся залою. — Я — Відроджений Дракон!
Калландор сяяв у його руках.
Одне за одним люди у серпанках і шоломах схилилися перед ним, викрикуючи:
— Дракон відродився! Дракон відродився!
РОЗДІЛ 56
НАРОД ДРАКОНА
По всьому Тіру люди прокинулися на світанку, розповідаючи свої сни цієї ночі, — сни про Дракона, що бився з Ба’алзамоном у Серці Каменя*
І коли вони підносили погляд на величезну споруду фортеці, то бачили знамено, що майоріло на неймовірній висоті. На білому полотні вигиналася фігура, схожа на великого змія із золотою та багряною лускою, з блискучо-жовтою гривою лева й чотирма лапами, кожна—з п’ятьма золотими кігтями. З фортеці виходили люди, ошелешені й налякані, і пошепки розповідали про те, що сталося вночі. Чоловіки й жінки наповнили вулиці, зі сльозами на очах викрикуючи про здійснення Пророцтва.
— Дракон! — кричали вони. — Аль’Тор! Дракон! Аль’Тор!
Дивлячись крізь стрільницю в стіні Твердині, Мет хитав головою, коли чув хор, що хвилями здіймався над містом. Що ж, можливо, так і є. У нього досі було надто мало часу, щоб всерйоз обміркувати Рандову присутність.
Всі у фортеці, схоже, погоджувалися з містинами, — а якщо й ні, то не показували цього. Він бачив Ранда лише раз від минулої ночі, — коли той йшов з Калландором у руках, оточений дюжиною аїльців у серпанках, а услід за ним тягнулася хмарина тіренців, жменя захисників Твердині й більшість з небагатьох вцілілих високих лордів. Вони, схоже, думали, що Ранд потребуватиме їх, щоб керувати світом; аїльці пильно стежили за всіма, хто позаду, і тримали списи напоготові. Вони напевно вірили в те, що Ранд — Дракон, утім, називаючи його Той, що приходить зі світанком.
Аїльці втратили третину своїх у битві, — однак вбили чи зловили удесятеро більше захисників.
Коли він відвернувся від стрільниці, його погляд ковзнув по Руарку. В одному кінці зали стояла висока підставка: різьблені й поліровані колеса з якогось світлого, з темними прожилками дерева — та полиці між ними, розташовані так, щоб усі вони стояли рівно, коли колеса оберталися. На кожній полиці була велетенська книжка, переплетена золотом; палітурки виблискували коштовним камінням. Аїлець розгорнув одну з книжок й читав. Мет подумав, що там — щось на кшталт нарисів. Хто б подумав, що аїльці читатимуть книжки1? Хто б в біса подумав, що аїльці взагалі вміють читати?