Якусь мить Перрин лежав, відновлюючи дихання. Глибока рана на спині горіла болем, і він відчував, як вона кровоточить. Перрин спробував встати, але плече опиралося.
— Леє?
Вона стояла там само, зіщулившись біля хижки, не більше ніж за десять кроків від юнака. Жінка дивилася на нього таким поглядом, що він не міг його витримати.
— Не потрібно мене жаліти! — пробурчав він. — Не...
Стрибнувши з даху хатини Морейн, мерддраал, здавалося, завис у повітрі, а його мертвотно-чорний плащ спадав непорушно, ніби напівлюдок уже стояв на твердому ґрунті. Його невидющий погляд був прикутий до Перрина. У повітрі запахло смертю.
Від пильного погляду мердраала мороз пройняв руки й ноги Перрина. У грудях немов застряг шматок криги.
— Леє, — прошепотів він. Це було все, що він міг зробити: ноги немов відняло. — Леє, прошу, сховайтеся. Прошу вас.
Напівлюдок повільно рушив до нього, впевнений у тому, що страх скував юнака. Мерддраал звивався, немов змія, похитуючи мечем, — чорним, як сама пітьма; і лише полум’я дерев освітлювало його.
— Зламай ніжку триноги, — прошепотів він, — і вона вся завалиться.
Його голос звучав, як шурхіт сухої, потрісканої шкіри.
Зненацька Лея кинулася на темну істоту, намагаючись схопити ту за ноги. Чорний меч, здавалося, сам замахнувся, скерований назад, — так звично, що мерддраал навіть оком не повів. І жінка відлетіла геть.
Сльози заблищали в кутиках Перринових очей. Я мусив допомогти їй... вберегти її. Я мусив зробити... хоч щось. Проте поки мерддраал дивився на нього невидющим поглядом, навіть думати йому було складно.
Ми прийшли, брате. Ми прийшли, Молодий Бику.
Слова в його голові відлунювали глухим дзвоном, бриніння пронизувало все тіло. Разом зі словами з’явилися й вовки, — сила-силенна вовків, що заполонили його свідомість, як заполонили й всю западину. Це були гірські вовки з біло-сірим хутром, що заввишки сягали людині майже до талії. Вони вибігли з ночі, супроводжувані подивом двоногих, — і накинулися на покручів. Вовки заполонили його свідомість; тепер Перрин заледве усвідомлював, що він — людина. Його очі випромінювали золотаво-жовте світло. Напівлюдок зупинився, на мить завагавшись.
— Щезник, — відрізав Перрин, — і тоді почув від вовків інші імена. Траллоки, покручі, що з’явилися під час Війни Тіні від схрещення людей і тварин, — усі вони були жорстокими потворами, але мерддраал... — Ніколи-Не-Народжений, — сплюнув Молодий Бик. Його губи викривилися в гарчанні, і він кинувся на мерддраала.
Той звивався, немов змія, гнучко й смертоносно, а його темний меч проносився стрімко, мов блискавка. Але тепер Перрин був Молодим Биком, як його називали вовки. Молодий Бик з рогами зі сталі, які він тримав у своїх руках. Зараз він був укупі з вовками. Сам був вовком. І кожен з них був готовий померти сотню разів — лише для того, щоб перемогти хоч одного Ніколи-Не-Народженого. Щезник відступив; його стрімкий клинок тепер відбивав удари Перрина.
Підколінне сухожилля й горло — ось як вбивають вовки. Молодий Бик раптово відскочив убік, впав на коліно і різонув по задній частині коліна напівлюдка. Той закричав — від цього пронизливого звуку іншим разом волосся стало б дибки на голові воїна — і впав, спираючись на руку. Напівлюдок — він же Ніколи-Не-Народжений — все ще міцно тримав меч, але перш ніж він устиг підняти його, сокира Молодого Бика знову вдарила його. Майже знесена голова мерддраала повисла на спині; і все ж, спираючись на одну руку, Ніколи-Не-Народжений щосили змахнув мечем. Щезники завжди помирають довго.
На власні очі — й очима інших вовків — Молодий Бик спостерігав, як траллоки, виючи, корчаться на землі, і їх не чіпають ані вовки, ані люди. Вони пов’язані з цим мерддраалом і помруть, лише коли помре він — якщо ніхто не вб’є їх раніше.