— Можливо, — повільно мовила Морейн. — Я прийшла, щоб перешкодити Бе’лалу вбити Ранда. Я не очікувала, що Твердиня Тіра впаде. Можливо, так і є. Пророцтво справджується так, як мусить, а не так, як ми думаємо.
Бе ’лал. Мет затремтів. Він чув це ім’я минулої ночі — і не хотів його чути ще й при світлі дня. Якби він знав, що один із Відступників звільнився — і перебуває у Твердині, — він ніколи й близько не підійшов би до неї. Мет подивився на Еґвейн, Найнів і Елейн. Гаразд, я б все одно прийшов сюди, але як клята миша, а не б’ючи всіх не розбираючи!
Сандар вислизнув з Твердині ще на світанку, — щоб розповісти новини матінці Ґунні, як він сказав. Але Мет думав, що він це зробив, аби втекти від поглядів цих трьох дівчат, які дивилися так, наче ще не вирішили, що з ним зробити.
Руарк прокашлявся.
— Коли чоловік хоче стати вождем клану, він мусить піти до Руйдіана, у землі Джен Аїль, клану, якого немає. — Він говорив повільно, похмуро дивлячись на шовковий килим з червоною тасьмою під ногами, намагаючись пояснити те, що взагалі не хотів пояснювати. — Жінки, які хочуть стати Мудрими, теж здійснюють цю подорож. Але їхня позначка, — якщо вони справді позначені, — тримається в таємниці поміж ними. Чоловіки, що обрані в Руйдіані, — ті, хто вижив, — повертаються з позначкою на лівій руці. Тож.
Він закотив рукава свого каптана й сорочки і показав ліве передпліччя, шкіра на якому була значно блідіша, ніж на решті руки й на обличчі. Стало видно фігуру, витатуйовану на шкірі: двічі обвиту навколо руки, наче це була її частина, з такою ж точно золотою й багряною лускою і так само вигнуту, як на знамені над Твердинею.
Рукав аїльця відкотився назад.
— Це ім’я не промовляють, — лише серед вождів кланів та Мудрих. Ми... — Він знову прокашлявся, наче не міг сказати це тут.
— Аїльці — народ Дракона, — тихо мовила Морейн, але в її голосі було щось схоже на здивування, якого Мет ніколи від неї не чув. — Я цього не знала.
— Тоді все й справді так, як у Пророцтві, — сказав Мет. — Ми можемо більше не хвилюватися. —Амерлін більше не знадобиться, щоб я сурмив у клятий Ріг!
— Як ти можеш так говорити? — обурилась Еґвейн. — Чи ти не зрозумів, що Відступники — звільнені?
— Не кажучи вже про Чорну Аджу, — понуро додала Найнів. — Ми тут схопили тільки Аміко й Джою. Одинадцять інших утекли — хотіла б я знати як! — і лише Світло знає, скільки ще таких, про кого ми нічого не знаємо.
— Так, — сказала Елейн так само похмуро. — Можливо, я й не зустрінуся з кимось з Відступників, — але точно планую здерти шкуру з Ліандрін!
— Звісно, — м’яко сказав Мет. — Авжеж. — Вони здуріли ? Вони хочуть гнатися за Чорними Айз Седай та Відступниками? — Я маю на увазі, що найскладніше — позаду. Твердиня впала перед народом Дракона; Ранд здобув Калландор; Шей’тан мертвий.
Погляд Морейн був таким гострим, що здавалося, Твердиня задрижала.
— Тихіше, телепню! — випалила Айз Седай, мов ножем різонула. — Хочеш привернути його увагу, називаючи Морока на ім’я?
— Але ж він мертвий! — запротестував Мет. — Ранд убив його. Я бачив тіло! —Як же від нього тхнуло. Ніколи не думав, що щось може зогнити так швидко.
— Бачив він «тіло», — сказала Морейн, скривившись. — Тіло чоловіка. А не Морока, Мете.
Він подивився на Еґвейн та інших двох дівчат; здавалося, вони такі ж збентежені, як і він. Руарк мав такий вигляд, наче думав, що переміг битву, — а виявилося, що він навіть не боровся.
— Тоді хто це був? — спитав Мет. — Морейн, моя пам’ять має такі діри, що туди проїде запряжений фургон, — але я пам’ятаю Ба’алзамона зі своїх снів. Пам’ятаю! Щоб я згорів, — я таке ніколи не зможу забути! І я впізнав те, що залишилося від його обличчя.
— Ти впізнав Ба’алзамона, — сказала Морейн. — Чи радше — чоловіка, який себе так називав. Морок все ще живий; він ув’язнений в Шайол Гулі, а Тінь досі лежить на Візерунку.
— Хай Світло осяє й захистить нас, — пробурмотіла Елейн слабким голосом. — Я думала... Думала, що Відступники — найгірше з того, про що ми повинні турбуватися зараз.
— Ви впевнені, Морейн? — сказала Найнів. — Ранд був переконаний — і зараз переконаний, — що вбив Морока. А ви, схоже, кажете, що Ба’алзамон — це взагалі не Морок. Не розумію! Чому ви так упевнені? І, якщо він — не Морок, то хто ж тоді?
— Я впевнена з дуже простих причин, Найнів. Як би швидко воно не розклалося, — це було людське тіло. Думаєш, якби Морок був убитий, то він би залишив людське тіло? Чоловік, якого вбив Ранд, був людиною. Можливо, це був перший Відступник, що звільнився, — або ж він ніколи не був цілковито ув’язнений. Ми можемо так ніколи й не дізнатися.